— Я ходитиму і дякуватиму захисникам, які боронять нашу країну, — каже 7-річна Катерина Петрик. Опівдні 17 лютого ходить між ветеранами на столичній вул. Хрещатик. Усім показує саморобний плакат із написом "Дякуємо". За годину тут має розпочатися марш захисників Дебальцевого.
На вулиці +5ºС, пригріває сонце. Частина присутніх починає роздягатися — скидають шапки, ховають шарфи в рюкзаки. Хрещатиком ходять групки кришнаїтів зі своїми співами, грають кілька вуличних музикантів.
Катерина підносить плакат колишньому артилеристу Олександрові Власову, 40 років. Він сидить в інвалідному візку.
— Через обстріли в мене стався інсульт. Краще б поранення, ніж це, — говорить Власов.
Дебальцеве — місто стратегічного значення на Донбасі. Через нього проходять залізничний і автомобільні шляхи, що з'єднують Донецьк і Луганськ. Українські війська відбили населений пункт у липні 2014-го. Українські позиції глибоко врізалися в порядки російських терористів.
Бої загострилися після першого мінського перемир'я з жовтня 2014 року. 8 лютого 2015-го диверсійні групи окупантів захопили село Логвинове. Перерізали головну магістраль сполучення військ із тилами. Українським підрозділам довелося воювати в напівоточенні. 18 лютого Збройні сили України відступили з дебальцівського плацдарму.
Українські сили втратили майже 250 бійців загиблими та близько тисячі — пораненими. Росіяни у штурмі міста втратили біля 3 тис. бійців убитими та пораненими.
З іншої сторони вулиці розташований агітаційний намет кандидата в президенти Петра Порошенка. Він єдиний на Хрещатику стоїть на проїжджій частині.
З намету чути постійні сварки — люди підходять і жаліються на життя. Але за 15 хв. до початку акції агітатори розбирають його та йдуть геть.
За ними спостерігає військовий Борис Лисий. У руках тримає прапор 128-ї гірсько-штурмової бригади.
— У Дебальцевому ми робили тоді те, що мали. Але не всім воно було потрібно, — говорить Борис Лисий. — Я гарно пам'ятаю, як утворився котел. Сепари зайняли Дебальцівську трасу. Ввечері вивели наших, самі зайшли. Так котел і утворився. Чому так сталося — відповіді немає.
Поруч стоїть його побратим 45-річний Павло, загорнутий в український прапор із підписами.
— Виходити було тяжко. П'ятьма колонами, а деякі хлопці йшли пішки, — каже Павло. — Я був механіком-водієм легкоброньованої машини. Отримав п'ять осколкових поранень.
Нас призвали на 45 днів, але рік і місяць я провів у зоні бойових дій, — додає Павло. — Мої домашні до останньої миті не знали, що я воюю. Здогадувалися, але я намагався нікому нічого не говорити. Вони взнали, коли я отримав поранення. Трохи сварилися.
Люди переминаються з ноги на ногу. Нарешті не витримує 30-річний Алі Керімов.
— Хлопці, ну що? — вигукує до всіх.
Люди одразу йдуть шикуватися по четверо. Рушають Хрещатиком до майдану Незалежності. Вигукують дорогою "Слава Україні!" та "Слава захисникам Дебальцевого!".
— Це третій Майдан зібрався? — напереріз колоні вибігає літній бородатий чоловік із дерев'яною палицею. На нього не звертають уваги.
— Я отримав поранення під Кам'янкою і повернувся додому, — розповідає Алі Керімов. — Ми туди зайшли, коли було втрачено висоти Балу й Валеру, села Нікішине, Уманське біля Дебальцевого. 14 лютого російський танк прислав снаряд. Я отримав вибухову травму на три кінцівки.
Колона звертає на вул. Софіївську та йде до площі 15 хв. Біля стіни Софійського храму їх чекає автомобіль із переносним мікрофоном. Перед ним шикуються в стрій. Спершу лунає гімн.
— Оголошується хвилина мовчання за загиблими, — каже один військовий. Вмикають пісню "Плине кача".
Після хвилини мовчання учасники маршу розходяться.
16 лютого на Софійській площі зібралися колишні бійці батальйону "Азов". Відзначили четверту річницю Широкинської наступальної операції.
У лютому 2016 року бійці брали участь у звільненні курортного села Широкине Маріупольського району на Донеччині.
— Наш підрозділ був непрофесійний. На той момент це була, мабуть, найкрутіша операція, проведена на найвищому рівні, — говорить Ігор Михайленко на позивний "Черкас". 2015-го командир батальйону "Азов". — В наступі ми знищили в десятки раз більше ворога, ніж утратили. Наша батальйонна тактична група взяла Павлопіль, зайняли Пікузи, потім — Широкине. Керівництво сектора сказало вийти звідти. Але ми залишилися в Широкиному. Відстояли позицію, що треба там зостатися.
Півсотні ветеранів сходяться до пам'ятника Богданові Хмельницькому. Фотографуються та спілкуються.
— 14 лютого вважаю другим днем народження. Цього дня була особливо жорстка контратака ворога, — розповідає боєць на позивний "Фокс". Прізвища й ім'я просить не вказувати. Продовжує служити. — Ми відійшли на позиції на західні околиці Широкиного, готували стратегічний плацдарм. У стіну влучив танковий снаряд, я отримав контузію і був відправлений до госпіталю. Для мене операція закінчилася. Але сьогодні я не називаю це святом, бо ми втратили 11 побратимів.
З півгодини бійці роблять спільне фото. Після мітингу йдуть до культурно-мистецької платформи "Патріот". Там почалася виставка, присвячена боям за Широкине.
2 
35413
Коментарі