У столичному притулку для тварин "SOS" на вул. Червонопрапорній, 186, живуть понад 2 тис. собак і котів. На початку жовтня тут святкували 14 років від дня заснування.

— Раніше на цьому місці була шкуродерня, — розповідає президент Міжнародного товариства захисту тварин "SOS" 45-річна Тамара Тарнавська. — 1996-го привезла сюди журналістів і прихованою камерою зняла, як тут знущалися над тваринами. Їх били металевими палицями по голові, а потім здирали шкури. Вичинки відправляли до Італії та Чехословаччини на куртки, сумки та гаманці. Під час зйомок в однієї німецької журналістки стався серцевий напад.

Відзняте відео Тарнавська показувала київським чиновникам та в багатьох європейських країнах.

— Після показу на адресу українських посольств надійшло більш як 2,5 мільйона листів. Із бюджету міста не було виділено жодної копійки на будівництво притулку. Міжнародні організації Великої Британії, Німеччини, Швейцарії, Австрії та Франції почали надсилати благодійні пожертви. Я добилася закриття шкуродерні. Як зайшла на територію, тут не було живого місця — усе було вкрите трупами собак і котів.

По притулку бігають кілька десятків собак. Махають хвостами, лащаться. Інших тримають за металевою огорожею. Тварини гавкають. На подвір'ї варять кашу з рибними консервами.

— Їжу для собак варимо в двох величезних котлах, — розповідає директор притулку Наталія Мохнєва, 43 роки. — Учора вони перегоріли, викликали майстрів. Доки лагодять, готуємо на вулиці. Супермаркети віддають нам прострочені продукти. На роботу приходимо на п'яту ранку, щоб устигнути приготувати тваринам сніданок.

Веде до приміщення, в якому живуть коти. На вході — подвійні двері, щоб ті не тікали. Біля будинку — ґанок, накритий зверху металевою сіткою. Стоїть сморід. Кішка Дуся стрибає на підвіконні, лапою перевертає пачку "Віскасу" й починає їсти.

У притулку працюють 12 людей. Вони готують, прибирають, роблять тваринам щеплення та стерилізують. Щомісяця заклад витрачає 24 тис. грн на зарплати персоналу та ліки для собак.

— Прийшла до притулку сім років тому, — розповідає Наталя. — Спочатку думала, що попрацюю кілька місяців, але тепер не можу покинути цих тварин.

Забігає песик Манюня. До нього підходить великий вгодований кіт і починає обнюхувати. Манюня притискається до стіни і починає скавчати.

— Мій малесенький, ти котика злякався, — Наталія бере його на руки. — Не бійся, він тебе не образить. Не всім тваринам даємо імена, бо і самі забудемо, як кого звати. Одна волонтерка називає тварин іменами колишніх хлопців. Є у нас Вася, Ваня, Микита та Петро.

До притулку тварин часто привозять їхні господарі.

— Кішок здають, коли в родині з'являються діти, які мають алергію. Одного разу підкинули 8-річну кавказьку вівчарку. До повідка приклеїли записку: "Нехай Педро живе у вас. Ми не можемо його прогодувати". Собака був розміром із теля, за раз з'їдав відро супу. Якось поверталася машиною з Мінська до Києва. На кордоні побачила цуценя з розтрощеною лапою. Дала прикордонникам по 20 доларів, щоб відпустили цуцика зі мною. Тепер називаємо його — Льолік, білоруський партизан. Ногу довелося ампутувати. Бігає на трьох.

×