На роздуми і збори у мене пішло два дні. Інформацію про Каміно спочатку пошукала в мережі. Знайшла на форумах багато інформації. До того не ходила в походи.

Купила дві пари трекінгового взуття, спальник. По міркам пілігрима (так називають мандрівника на Шляху Святого Якова. - Gazeta.ua) у мене був легкий рюкзак. Всього шість кілограмів. Не було навіть змінного одягу. Мала два комплекти одягу - на теплу і холодну погоду. Дві футболки, одні шорти. Але це я зробила це усвідомлено, зробивши свій рюкзак максимально легким без зайвих речей.

Маршрут, яким я йшла, не пролягає біля жодного великого туристичного міста. Довелось летіти в Барселону. Звідти потягом 600 кілометрів їхати до Бургоса.

Насправді, до кінця не усвідомлювала, як буде виглядати моя подорож і що мене чекає. Я знала одне, що ця поїздка не буде схожа ні на один туристичний досвід до цього. Я знала, що розраховувати можу тільки на себе.

 

Раніше я за кордон одна не їздила, і для моїх батьків це було великою несподіванкою. Мама дуже хвилювалась, але мені вдалося її переконати в тому, що ця поїздка тільки на користь.

Ще в Україні прочитала, що там можна ночувати в хостелах або, як називають їх місцеві, альберго. Їх є два види: приватні і муніципальні. Приватні схожі на класичні в нашій уяві хостели, де кілька двоповерхових ліжок в кімнаті. У муніципальних, зазвичай, більше двоповерхових ліжок. Пам'ятаю альберго, в якому я нарахувала близько 80 ліжок. Скрізь є гарячий душ. Часто перед сном всі пілігрими збираються, готують спільну вечерю і спілкуються, атмосфера дуже доброзичлива. У альберго поділу на кімнати для чоловіків і жінок немає, всі сплять разом. Там жартують, що пілігрим - це безстатева істота. Дійсно, жодного разу не відчувала через це дискомфорт.

Цілий день йшла пішки сама. Мене обганяли, або я когось. В дорозі багато міркувала про своє життя, про те, хто ж я, чого хочу. Каміно дуже сприяє таким думкам.

Вдячна цьому маршруту за те, що дозволив мені відірватися від соціуму і почути себе. Усвідомила, що жила, виправдовуючи очікування оточуючих, а свої бажання, на жаль, не реалізовувала.

Перед відносинами з хлопцем, я була заміжня. Під час подорожі подумки говорила зі своїм колишнім чоловіком. Дякувала за все хороше, подумки промовляла те, що хотіла сказати, але так і не сказала.

В середньому - по 25 км. Дивилась по своєму настрою і погоді. Тим паче відстань між містами різна. Виходила о сьомій ранку. Приходила – о третій по полудні. Бувало о шостій.

Фізично почувалась добре, так як у школі активно займалась волейболом. Старалась тримати себе у формі. Коли пройшла 37 км в дощ, відчувала перемогу над собою. Звісно, не відразу, бо була надто втомлена. На другий день зрозуміла, що зробила.

На щастя, нічого дуже екстремального не сталося. Якось йшла між містами, відстань між якими була 17 км. Це багато, тому що зазвичай це 7-8 км. При переході мене застав дощ. На жаль, я була до нього не готова. З собою мала найдешевший дощовик, який можна купити в пішохідному переході. Бачила, що у людей серйозні дощовики-пончо з брезенту. Мого ж не вистачало на мене і рюкзак. Мала обирати - в результаті мій одяг промок повністю. Але дуже здивувала підтримка і чуйність людей. Всі дуже доброзичливі і готові допомогти, навіть коли їх про це не просять. Протягом усіх 500 км відчувала себе у безпеці.

В кожному селі є невеликі кафе. Зазвичай, я прокидалась і йшла на голодний шлунок до наступного поселення, де й снідала. Їхній традиційний сніданок – шматок багета з хамоном, политий томатним соком. До цього подають каву та апельсиновий сік.

У приватних альберго для пілігримів на вечерю пропонують цілий комплекс за 10 євро. Можна взяти перше, друге, третє і безлімітне вино. Я не користувалась цим, бо це дуже ситно для мене, і вино рідко пила там. В обід їла салати з овочів, супи.

Частина ритуалу пілігрима – прийти ввечері в альберго, помитись, зготувати самим вечерю або піти на комплексну пропозицію. Всі мандрівники збираються, знайомляться, співають пісень під гітару, сміються і гуляють. В яке альберго не прийшла б, так було постійно. Засинаю, а люди веселяться. Рідко, коли приєднувалась. Я переважно трималась осторонь.

На моєму шляху зустрічалися дуже відкриті і добродушні люди. Я іноді навіть жартую, що якщо ти втратив віру в людей, однозначно варто йти Шляхом. Під час всього маршруту панувала довірлива і доброзичлива атмосфера. Пам'ятаю, як познайомилася з одним ірландцем. Відразу обмінялися своїми історіями. Розповів мені, що був одружений 20 років. Згодом дізнався, що дружина зраджувала з його другом. Тепер вони офіційно розлучені, але живуть під одним дахом. Зараз чоловік ходить до психолога. Каміно для нього, як терапія.

 

В дорозі спілкувалась тільки англійською. З українців, на жаль, нікого не зустріла.

Ходять з двох причин – релігійної чи туристичної. Маю звідти одного друга з Техасу. Зараз переписуємось з ним. Він ходив з релігійних мотивів. Носив з собою Біблію. Щовечора читав її і заходив в кожну капличку на дорозі. На мандрівку витратив усі свої гроші. Тому після завершення Шляху залишився в Іспанії працювати офіціантом. Так заробляв на квиток додому.

Багато бачила людей з Південної Кореї. Не знаю наскільки це правда, але мені розповіли історію, що років сім тому одна кореянка хотіла пройти цей маршрут і покінчити життя самогубством. Цей похід її так змінив, що вона передумала. Приїхала додому і написала книгу. Тепер тисячі корейців читають книгу і їздять до Іспанії, щоб пройти той самий шлях.