27-річна австралійка Кітті Грін приїхала в Україну знайти родичів: її бабуся до війни жила у Саджаві на Івано-Франківщині. Під час війни її вивезли до Німеччини. Вона одружилася з поляком, а потім разом з ним емігрувала до Австралії.

- Мама народилася вже в Австралії. Мій батько – австралієць. Бабуся померла кілька років тому дуже старенькою. Я мала з собою тільки її давню фотку, і знала прізвище – Дідик. З тим і поїхала шукати рідню. Не знала, чи є у нас рідні в Україні. В Івано-Франківську сіла в таксівку і попросила водія повести мене в Саджаву, показала на знімку. У Саджаві я питала всіх бабусь на вулиці, чи вони не знають Дідиків. Якась жінка впізнала бабусину сестру і її родину. Так я їх і знайшла. До мене вийшла 96-річна жінка. Всі мене там зацілували і плакали, її син, дочки і онуки. Тоді мене вперше споїли горілкою.

Кітті Грін вразила українська кухня. Однак сало проковтнути дівчина не змогла.

- Українці багато їдять. Сир і сметана з цукром – для мене делікатес, нічого смачнішого не їла. Дуже люблю сирники, вареники, з будь-якими начинками – вишнею, картоплею. У нас такого немає. Австралійки мало готують борошняної випічки. Ми переважно їмо м'ясо, салати з супермаркетів, мюслі з молоком. А ще у мене тут пристрасть – шоколад "Оленка". Він такий смачний, і дівчинка на обгортці самобутня. Взяла з собою шість шоколадок – повезу додому як головний сувенір. Єдине, чого не можу їсти в Україні – це сало. Ми з другом зайшли у Львові в ресторан. Замовили щось, що називалося "Козацький сніданок". Побачила це на тарілці, і не змогла проковтнути. Коли їм м'ясо, завжди відрізаю прожилки жиру, а тут він суцільний

Дівчину дратує, що в Україні багато палять, але тішить київське метро.

- В Австралії курять одиниці. Дуже люблю зависати в "Купідоні" на Прорізній. Єдиний недолік – потім вся пахну цигарковим димом, наче весь день курила. Не їжджу маршрутками. Вони страшні. Набиваються дуже багато людей. Їздять швидко, і небезпечно. В Австралії все повільніше. Маршрутка – це дивно. А от метро – чудове. Красивенне. Подобається, що кожна станція в київському метро – різна, стилізована під якусь тему чи подію. Як у театр потрапляєш. У Мельбурні – всі однакові. Хоч у нас десять ліній, а у вас лише три. Страшно, що українське метро так глибоко проходить під землею. Коли вперше спускалася ескалаторами, здавалося, що я в шахті. У Мельбурні все відразу під землею, - зізналася Кітті.

- Їхала в Україну і готувалася побачити сірі радянські міста, а тут – стародавня архітектура. Австралія – молода країна, у нас нічого по-справжньому старого немає. В Україні значно безпечніше, ніж ми в Австралії думаємо. Гадала, що потраплю у злочинну пострадянську республіку, а тут – нічого, можна спокійно ходити вулицями. Я ще жодного разу не злякалася.

Найбільше страху в Україні австралійська гостя натерпілася в Чорнобильській зоні.

- Поїхала туди у квітні на недешеву екскурсію для іноземців за 120 євро. Страшно і сумно було бачити безлюдне місто – це як у якомусь фентезі. Моторошна атмосфера. До того ж наш гід не говорила англійською, все пояснювала російською, тож я нічого не зрозуміла. Видали нашій групі дозиметр. Біля станції, за 200 метрів від реактора, він починає зашкалювати і пищати – ми в шоці, запитуємо, що це. А вона тільки пробурмотіла щось собі під ніс. Довелося здогадуватися, що радіація тут значно перевищує норму. Було дійсно моторошно: навколо щось відбувається, а ні в кого запитати. При виході проходили рамки, які перевіряють рівень радіації на одязі. Але я думаю, та машина не працює: ні звуку, ні світла.

Кітті Грін закінчила факультет кіно і телебачення Мельбурнзького університету. В Україні знімала документальне кіно про діяльність руху Femen.

- Божевільні жінки. Потішні. Гарно виглядатимуть на екрані. У нас протести відбуваються в кабінетах, офісах, паперами, доповідями. Але ж не топлес, - поділилася враженнями Грін.

×