Із Барселони до Малаги 1000 км, які автобус долає понад 16 год. Зупиняється в усіх містечках, а десь о пів на десяту вечора водій влаштовує собі вечерю: робить 40-хвилинну зупинку біля придорожнього ресторану. В Іспанії традиційно вечеряють пізно.

— Пристібайся, бо тут штраф 300 євро, — каже Петро Палійчук, 34 роки. Він зустрічає мене на автобусній станції на своєму "Ніссан-Альмера". — Причому платить не водій, а той, хто не пристебнутий.

Петро заганяє машину на парковку, за яку віддає 50 євро на місяць. Ми сидимо на камінні на березі моря і п"ємо популярне місцеве пиво "Сан-Мігель". В Іспанії він уже п"ять років. Працював на забої страусів, потім на будівельній фірмі. Нині півроку без роботи: жив на виплати по безробіттю. Це зазвичай 800–900 євро на місяць, залежно від останньої роботи. Але після шести місяців соціалку не платитимуть. Щомісяця Петро віддає 200 євро за житло.

Він розповідає про свої суперечки з колишнім роботодавцем — поляком. Потім про те, як вимагали хабара на українській митниці, коли їздив останнього разу додому. Ще — про проблеми з майстернею, що не хотіла ремонтувати йому автомобіль на гарантії. Мовляв, чого возитися з українцем. Все вмить залагодилося після втручання адвоката, до якого звернувся Петро.

8 березня, в Малазі 24 градуси тепла. Якийсь місцевий хлопець купається в морі.

Марія Мороз, 44 роки, з Івано-Франківщини на 8 березня працює. Власне, як і на інші свята та вихідні. Перші півдня куховарить у монастирі кармеліток, потім чотиригодинне прибирання в одній із квартир. Ще раз на тиждень — генеральне прибирання в іншого господаря.

Марія в Малазі десять років. Знімає за 160 євро на місяць кімнату на другому поверсі невеликого будиночка. Інші три займають такі ж заробітчани: українець Володя, аргентинець Рауль і Жора з Молдови. Туалет і душ спільні. На першому поверсі кухня і зала, на кухні стоїть пральна машина. Марія приготувала паелью — традиційну іспанську страву з рису та морепродуктів.

— Якби хто знав, як ми в цій Іспанії напрацювалися, — каже. Всі її заробітки йдуть на допомогу доньці та матері. Розповідає, що за прибирання квартир тут платять 8–9 євро за годину. Вуличка, на якій вона живе, виходить на морський пляж, до нього метрів двісті-триста. Марія засмагає там нечасто. — За минулий рік була на морі три чи чотири рази. Робота забирає все.

Жваво спілкуються, найчастіше чути слово "євро"

Туристи з усього світу викладають великі гроші, щоб побувати в цих місцях — на Коста дель Соль, тобто Сонячному березі. У київській туристичній фірмі "САМ" "ГПУ" порахували, що тижневий відпочинок там обійдеться в понад тисячу євро — близько 8000 грн. Що ж, мальовнича Андалузія варта витрат. Море, своєрідна архітектура з очевидним впливом мавританського минулого, мандаринові, оливкові й апельсинові сади, зарості мімози вздовж доріг, тріскотіння папуг у глибині пальмової крони — справжній рай для тих, хто приїздить сюди для відпочинку.

В екзотичному місцевому скверику співають троє українських парубків. Що саме, розібрати важко — хлопці напідпитку. Біля лавочки неподалік порту — гурт наших жінок. Жваво спілкуються, найчастіше чути слово "євро". Навряд чи можна ще десь так часто зустріти в Іспанії українців, як у 600-тисячній Малазі. Вони скрізь — на вулицях, у міських автобусах, на вокзалі. Наших легко відрізнити від іспанців.

Локуторіо — це такий собі пункт зв"язку, звідки можна зателефонувати в Україну і переказати гроші. Вечір неділі. Особливо багато українців у локуторіо, що тримає українська родина — православний священик Тарас Петруняк, 30 років, і його дружина Наталія. Хтось надсилає в Україну зароблені гроші. Часто роблять це саме у вечір неділі. Коштує переказ 24 євро з тисячі. Хвилина дзвінка на стаціонарний телефон в Україну обходиться 16 євроцентів — приблизно 1,2 грн.

Тарас Петруняк навчався в Івано-Франківській духовній семінарії, але сану в Україні не отримав. До Іспанії приїхав у травні 2001 року, дружина — наступного, із тримісячним сином. Шість місяців тому в нього народилася ще й донька. Чотири перші роки отець Тарас був  нелегалом, 2005-го отримав документи. В Іспанії був посвячений у сан. Каже, що є священиком Константинопольського патріархату.

Він пристойно одягнений, не засмаглий, своїм зовнішнім виглядом відрізняється від більшості наших заробітчан. Ми заходимо до одного з ресторанчиків.

— Немає відчуття, що нашим людям із їхньою важкою працею не завжди є діло до церкви?

— Звичайно є, — каже. — Дуже багато дзвонять мені серед тижня і говорять: не можемо прийти в неділю, бо змушені працювати. Звинувачувати їх у цьому випадку не можна. Люди бояться втратити роботу.

Тарас Петруняк розповідає, що активних вірників у його приході 80–100 осіб. На Різдво чи Великдень приходить близько 2000. Службу він проводить у місцевій римо-католицькій церкві. Нині виношує плани будівництва власне українського храму.

— Мерія Малаги вже виділила нам 3,5 тисячі квадратних метрів території для будівництва храму, — говорить. — Крім церкви, плануємо побудувати там підсобні приміщення, де будуть класи для недільної української школи, асоціації українців Малаги.

×