Діти мого покоління знали Ліверпуль не через футбол. Родом із Ліверпуля були кумири нашого покоління — легендарні "бітли", чия "заборонена" музика супроводжувала нас із магнітофонів. Згодом таким же "забороненим", а точніше, недоступним був для нас англійський футбол — про "Ліверпуль" із Кенні Далглішем ми могли у найкращому випадку лише раз на тиждень прочитати на останній сторінці "Советского спорта". Допомагали польські й чехословацькі журнали, звідки ми вирізали фото футбольних зірок. Тоді я навіть не міг уявити, що потрапити на матч "Ліверпуля" колись стане можливо, а дивитися його матчі по телевізору можна буде мало не цілодобово.

На "Енфілд Роуд" я потрапив, маючи вже за 40. Спочатку, звісно, поклонився "бітловським місцям". І лише на футболі збагнув, що усе це пов'язано. Коли направду — то окрім футболу у Ліверпулі нема куди піти. Тому, можливо, трибуни стадіону є для місцевих і театром, і концертним залом, і храмом.

На гру "Ліверпуля" варто потрапити хоча би лише заради кількох хвилин перед матчем, коли понад 30 тисяч людей хором і "на голоси" співають услід за гуртом Jerry and Pacemakers усім відому пісню 1920-х, що стала знову популярною у "бітловські" часи.

Це треба чути вживу. Треба бачити обличчя людей із південної трибуни, куди потрапити складніше, ніж у депутати нашого парламенту. Бо у Ліверпулі вболівальники справді завжди із командою, ніколи її не полишають і за це рано чи пізно отримують футбольне диво. Перед цим був "Мілан" у Стамбулі. Тепер "Барселона" у Ліверпулі. Не маю сумнівів, що це диво не останнє, оскільки команда "Ліверпуль" ніколи не залишиться сама.

×