В обласному центрі, де я провів дитячі роки, були практично всі види спорту — від футболу до фехтування на рапірах. Але ми добре розуміли — справжній футбол і все інше можна побачити тільки по телевізору. Це стосувалося і надпопулярного в ті роки хокею з шайбою. Хокейний чемпіонат світу, який завжди повністю показували по єдиній у нас телепрограмі, був чи не єдиним, де "наші" майже завжди вигравали. Прізвища провідних хокеїстів збірних СРСР, Чехословаччини, Швеції та Фінляндії знала кожна домогосподарка — а куди було подітися від того телевізора?
Грали у хокей і ми. Дитячий турнір "Золота шайба" поступався за популярністю лише футбольному "Шкіряному м'ячу". Ми уявляли себе Харламовими, Холіками, Лундстремами і потай вболівали за Швецію, яка грала у жовто-синій формі. Найближчим містом, де можна було побачити справжній "живий" хокей, був Київ. Завдяки столичному "Соколу" наступне за нами покоління юних хокеїстів брало приклад із Шундрова, Бабашова, Шастіна.
Нинішні юні хокеїсти теж бачили нещодавно в Києві "живий" хокей під час чемпіонату світу в першій лізі. Але, на жаль, це теж був хокей не зовсім справжній. Справжній залишився у телевізорі, де можна було, добре пошукавши, знайти огляди матчів північноамериканської НХЛ. Таким самим справжнім був і чемпіонат світу у вищій лізі, який днями пройшов у Парижі та Кельні. Швидкість і майстерність учасників цього турніру були на дві голови вище того, що ми бачили за місяць до того в Києві.
Здавалося, можна було знову радіти, як у дитинстві — чемпіонами стали синьо-жовті шведи! Але не виходить радіти. І зловтішатися поразкою росіян від канадців щось теж не дуже тягне. Тому що це все знову лише по телевізору. А наша рідна синьо-жовта команда України грає на рівні колишніх аматорів. Не їхати ж заради справжнього хокею до Росії чи Швеції. Не кажучи вже про Канаду.
2 
1
Коментарі