— Думала, що їдемо з Горлівки лише на літо. Мала таку надію. Та реалії диктували інше. І мене охопила розгубленість, бо гроші, які привезла, закінчувалися, — розповідає 58-річна Людмила Спатар. Із двома 9-річними онуками Данилом та Кариною покинула Горлівку на Донеччині 22 червня 2014 року. Виїхала останнім рейсом потягу "Київ — Луганськ". Донька Вікторія на той час жила й працювала у Португалії.
Зараз Людмила Миколаївна живе у селі Забрідки Новосанжарського району. Мешкає в чужому домі, який доглядає. Любить їздити на велосипеді. Почуваюся щасливою, каже.
Зустрічаємось у парку Перемоги в Нових Санжарах. Жінка темноволоса, у білій блузі з короткими рукавами. Широко всміхається.
У Горлівці в жінки залишився власний магазин промтоварів, двокімнатна квартира з євроремонтом у центрі міста, авто "Фольксваген Пасат". 2015 року вона їздила на батьківщину.
— Коли поверталася в Україну після візиту на Донбас, відчувала запах волі. В окупованому місті напруга вирує в повітрі, — згадує поїздку Людмила Миколаївна. — У громадському транспорті тиша. Ніхто нікого й нічого не обговорює. Всіх усе влаштовує. А як тільки перетинаєш межу і тебе зустрічають українські військові, то видихаєш із полегшенням. Завжди кажу місцевим: "Цінуйте, що країна дає вам вільно дихати". Та далеко не всі це розуміють.
Встаємо з лави, аби прогулятися парком.
— Дуже вдячна місцевим жителям і рідним, які допомогли речами, грошима й продуктами. Врешті-решт, зібралася з думками й почала пошуки роботи. Звернувшись у місцевий центр зайнятості, у відповідь отримала: "Ви що! У нас для місцевих немає роботи. Та й у вас такий вік!" А я тоді подумала, що молодим дам фору, бо нелегко тримати такий бізнес, який мала.
Спочатку Людмила Миколаївна бралась за будь-яку роботу, що пропонували. З часом наважилася на власну справу в Нових Санжарах — відкрила косметичний кабінет.
— Допомогли фінансово племінник і донька, вони зараз за кордоном. Кабінет почав працювати. Пішли перші клієнти, — каже Людмила. — Проте гроші були потрібні ще на деякі матеріали й меблі. Вичитала, що є постанова, за якою дають кошти на реалізацію власної справи переселенцям і малозабезпеченим. Пішла зі своїм бізнес-проектом у центр зайнятості. Їм все сподобалося. Були в захваті й навіть не вірили, що все так гарно прорахувала й написала. Проте у Полтавській облраді сказали, що в пріоритеті виділення коштів на сільське господарство. Тож мені не дали. Протрималася лише п'ять місяців і закрилася. Маю намір зробити другу спробу, але треба все гарно обдумати.
Водночас почалися проблеми і з місцевим населенням. Почали лунати дорікання й образи, згадує переселенка:
— Був період, коли відчули на собі ставлення типу "понаєхалі тут". Особливо болісно це пережили онуки. Приходячи зі школи, запитували: "Чому на називають "бєженцами"?" Потім ситуація дещо згладилася.
2016 року Людмила Миколаївна повезла онуків у Португалію. Тепер вони живуть із матір'ю, навчаються в португальській школі. 2019-го їм виповнюється по 14 років. Сама в Португалії не залишилася, бо це не моя країна, пояснює жінка.
До 2014 року розмовляла російською. Слухала російську та радянську музику.
— Ще з малечку соромилася, що батьки жили в селі й тато говорив українською, — згадує Людмила Спатар. — А потім у свідомості щось клацнуло. Покинувши Горлівку, де побачила, як знімають українські державні стяги, зникають із трансляції українські канали й відбуваються такі зміни, я зрозуміла, що це прірва. З'явилося велике бажання носити вишиванку, вивчити українську мову і традиції наших пращурів.
Перша вишиванка у Людмили Спатар з'явилася 2014 року. У ній вона об'їздила багато виставок народного мистецтва, фестивалів. Щороку бере участь у Дні вишиванки й інших заходах з нагоди державних свят. Постійно закликає знайомих долучатися до таких подій. Змінила прізвище на дідусеве, вивчивши "сімейне дерево", якого раніше цуралася.
Читає тепер лише українською. Навчилася вишивати і жалкує, що не вступила свого часу в Решетилівський ліцей художнього мистецтва. Захоплюється творами сучасних українських авторів. Серед них брати Капранови, Олексій Петров. Слухає сучасні українськи гурти — "Антитіла", "Без обмежень" та "Океан Ельзи".
— Мені подобається змістовність їхніх творів, — каже. — За "совком" не ностальгую, бо Радянський Союз не давав розвиватися людям як особистостям. Купую все тільки українське і до того закликаю знайомих. Маю велике бажання поїхати на Донбас у бабусин дім по скарби предків. Лише тепер згадала й усвідомила, як там багато цінних речей: вишиті рушники та скатертини, на ліжках накидки з вишивками, стародавні ікони. Ото був справжній Донбас. Раніше цього не усвідомлювала.
7 
Коментарі