— Останні слова матері, які я почула: "Ти побудь із тьотьою, а я зараз приїду". Навіть гадки не мала, що найрідніша людина мене просто залишить. Постійно плакала, бо ніяк не могла зрозуміти — де мама і що з нею сталося? Мене втішали, але не згадаю, що саме казали, — розповідає 27-річна Марина Сидорчук із Немирова.
Її у вересні 2000 року здала в Іванівський інтернат Калинівського району мати Людмила Григорівна, бо не могла утримувати трьох дітей після смерті чоловіка Леоніда. Крім Марини, мала ще двох доньок. В інтернат вирішила відвезти наймолодшу.
У сиротинці дівчина провчилася до 16 років.
— Коли туди потрапила, через стрес сильно захворіла. Спочатку був бронхіт, потім запалення легень, — продовжує Марина. — Довго лежала, з легенів відкачували рідину. Потім три місяці тривала реабілітація. За цей важкий час ніхто з рідних не приїжджав. Минув рік. Я майже заспокоїлась. З'явилися друзі, почала звикати. Аж тут вихователька принесла листа з дому. Писала мама. Розповідала, що у них все добре, старші сестри ходять до школи. У мене знову ніби рана відкрилася. Нічого не розуміла. Нянечка допомагала відписувати. У всіх листах я запитувала — чому мене ніхто не забирає, не приїжджає? Та все марно.
В інтернаті працювали дуже добрі люди — і вихователька, і нянечка, і завідуюча. У мене почалася творча діяльність. Співала, читала вірші, була ведучою свят. Зрештою, зрозуміла — хто гарно навчається, той має багато переваг. Здібні діти їздили в подорожі, відпочивали. Зробила висновки і стала ще більше старатися.
Одного дня до інтернату прийшов чоловік маминої сестри Ігор. Двоє його синів також виховувалися тут, згадує Марина.
— Познайомилися і він став навідуватися й до мене. Дядько приходив щовихідних і завжди приносив пачку печива чи вафлі. Після закінчення п'ятого класу забрав нас на канікули до моєї бабусі по маминій лінії. Ось тоді я вперше побачилася з мамою. Запитала: "Чому?" Вона відповіла: "Якби не віддала, то ти б нічого тут не бачила. А так одягнена, накормлена і маєш змогу подорожувати. Для тебе так краще".
Відтоді Марина Сидорчук на канікули приїздила до бабусі. Допомагала по господарству. Після закінчення школи вступила до Вороновицького професійного училища й отримала спеціальність швачки. Потрапила на швейну фабрику в Немирові. Там зустріла майбутнього чоловіка Володимира. Зараз виховують доньку Софію, 8 років.
— Досі намагаюся зрозуміти, що в моєму житті відбувалося, знайти пояснення маминої байдужості до мене, — каже Марина.
4 
Коментарі