24 листопада у світі вшановували пам'ять 7 мільйонів загиблих від геноциду української нації 1932–1933 років. На території Меморіалу жертв Голодомору в Києві провели молебень. У ньому взяли участь патріарх Української православної церкви Філарет, митрополит Російської церкви Онуфрій і предстоятель Української греко-католицької церкви Святослав Шевчук.
— Доки ми пам'ятатимемо про Голодомор, доти будемо єдиною нацією, — каже киянин Тарас Марусик, 63 роки. — У 1932–1933-х батьки жили під Снятином — західноукраїнське містечко, належало Польщі. Їх оминула ця трагедія, яку створила радянська влада на землях Великої України. Українці Галичини збирали продукти й відправляли голодуючим. Трагедія сприяла єднанню.
— Історична відповідальність за
Голодомор лежить на Російській Федерації як правонаступниці СРСР. Той злочин не має терміну давності, — каже
президент Петро Порошенко, 53 роки. — Росія знову, як і 100 років тому, розгорнула агресію проти України, щоб повернути її в імперію. У Кремлі ненавидять
і бояться вільної європейської України. Але вони не зможуть повернути назад
колесо історії.
О 16:00 почалася загальнонаціональна хвилина мовчання й акція "Запали свічку".
— У Голод першого чоловіка знайомої літньої жінки заколов вилами сусід за цибулеве пір'я, — говорить 60-річна Людмила Ткачук із села Стійкове Катеринопільського району Черкаської області. — Він ішов до хати стежкою, що межувала городи. Смикнув зелену стеблинку. Господар побачив і наздогнав.
— У сім'ї моєї матері померли шестеро дітей із 14. У батька — брат малий, — говорить 67-річний Андрій Макаренко із Черкас на акції "Запали свічку" на Соборній площі. — Тесть розповідав, що їздив до брата в Москву поїздом. Там пайки давали. Повертався зі станції до села полем. Була весна 1933-го — жито тільки зазеленіло. Згадував: "Я йду, а людей повно на полі. Вони наїдалися і там помирали".
— Я народився в Полонному Хмельницької області. Там від голоду десь 5 тисяч осіб загинули, — розповідає Анатолій Шуляк, 80 років. — У моїх батьків тоді помер син. Але про нього мені довго не розказували. Батько загинув на фронті. Мама боялася згадувати про Голодомор. Не хотіла, щоб з інституту мене через це вигнали. Менший брат Льоня помер 1947-го. То його смерть я пам'ятаю. Всі були слабкі й тоді дуже хворіли. Від держави ніякої допомоги. Мама працювала в колгоспі за трудодні. У кінці року півмішечка якогось збіжжя получала. Треба пам'ятати про ті часи. Якщо забудемо, то Росія переможе.
2 
Коментарі