"Відкриваю посилку, а там засушені коржики в полотняному мішечку — мама прислала, — згадує 82-річна Валентина Погоріла (дівоче прізвище — Четвертак) із селища Велика Багачка. На цьому фото 1942 року вони з подругою Варварою біля свого бараку в селищі Рюдерсдорф під Берліном. Там жінка три роки була остарбайтером. Знімок зробила, щоб відправити мамі, у день, коли отримала від неї посилку. Разом із фотокарткою надіслала листа зі словами: "Дядя привіз багато гостинців. Ми такі раді були".
— Так я сообщала мамі, що вже чути звуки канонади і радянські війська скоро нас освободять, — каже Валентина Михайлівна. — Вона не вміла читати і понесла те письмо вчительці у школу. А та й розтлумачила.
Жінку забрали до Німеччини у 16 років. Там вона працювала на заводі залізобетонних конструкцій.
— Ночами возила важку тачанку з цементом, — веде далі. — А вдень просилася чергувати на кухню — там набирали в тазики печену картоплю, заодно старалися трішки перехопити. А німці заставляли співати, щоб роти були зайнятими. На день нам давали по шматку чорного хліба з тирсою. Ми задки вибирали — кому який попаде. Старалися зразу з"їсти, бо як сховати під подушку — могли вкрасти.
Якось німецький наглядач нізащо побив жінку.
— Він був чорнявим, вів нас під конвоєм. А подруга й каже: "От чортів циган, доки він нас мучитиме". Той зразу кулаком мені в лице, — розповідає.
Після війни жінка вийшла заміж за фельдшера Олексія Погорілого. Працювала санітаркою у лікарнях району. А пізніше — нянею у пришкільному інтернаті у Великій Багачці. Виховала двох доньок. Має п"ятьох онуків та чотирьох правнуків.
6 
35413
Коментарі