Художник і скульптор Іван Марчук, 71 рік, вважає, що українську національну культуру нищить попса.

Останнім часом українці все більше почали цікавитися так званим сучасним мистецтвом — нещодавно були довжелезні черги на привезену Віктором Пінчуком виставку. Як ви до цього ставитеся?

— Сучасний митець дивує, чим може. Бо на першому місці комерція. Тепер кожен думає не про те, як намалювати картину, а як її швидше продати. Тому й вигадують різних метеликів на стінах, як у дитячому садку.

Хоча акція Пінчука справді дуже серйозна. Там було виставлено багато цікавих речей, вдалою була концепція. Така виставка модна, престижна. Та це все одно комерція — ніби якась іноземна "зірка" приїхала. На солідне мистецтво черги не стоять.

Чому в нас мистецтво не є таким серйозним бізнесом, як на Заході?

— На Заході цей ринок справді чимось схожий на корабле- чи літакобудування. Це могутня індустрія. У західних художників немає такої проблеми, як у наших — куплять результат творчості чи ні? У Нью-Йорку, приміром, майже всі художники — бізнесмени. Й виставляються в галереях скоріше для власного задоволення — таке собі хобі. Не переживають, куплять чи ні. Їм є за що жити. Та й  ініціатива щодо розвитку мистецтва йде від самих митців. У нас же повна безініціативність, тому й держава перестає на нас реагувати.

Яку ж роль у розвитку культури відіграє наше Міністерство культури?

— Воно несерйозно працює. Для мене особисто не зробило нічого, не підготувало жодної акції. Навіть коли там керував мій колега Ігор Ліховий. Запланували виставку в Грузії, проте так і не зробили. Культура в нас розвивається сама по собі — без міністерства. Наші керівники про неї думати не можуть, бо кожен приходить до влади виключно для заробляння грошей.

За кордоном присутність держави не відчутна, але культура процвітає. Вона будується на менеджерах, які є в кожного митця, та на ентузіастах. Держава взагалі в це не втручається.

У нас же українську національну культуру просто нищать.

Яким чином?

— Принциповою антикультурою, тобто попсою. Відтоді як Україна стала незалежною, жодного разу по радіо не пролунала справжня українська пісня, такі-от як співало тріо Мареничів. І на цій попсі ми виховали цілі покоління. А вона однакова по всьому світу, від Мадагаскару до Києва. Й скрізь полонить мізки. Слухаючи її, жодного патріотизму виховати не зможемо.

Чи є в нас побутова культура?

— Теж практично відсутня. В Україні в державних установах до тебе ставляться, як до худоби. Люди й досі не знають, що таке елементарна людська етика в спілкуванні, взаємоповага. Бо для всього цього треба, щоб усі були на одному рівні за своїм достатком. Нині нашим людям просто не до культури в побуті. У нас 70–80 відсотків — бідні, в них інший клопіт. Їм із дитинства цю культуру не прищеплювали, і вже немає часу її здобувати.

В Австралії ж чи в Америці дітей із дитинства виховують на прекрасному. Люди змалечку звикають до чистоти, естетики навколо себе, до музеїв. В Україні ж нормальна виховна робота не ведеться. Тому й пливемо за течією. Узяти селян. Поступово вони розчаровуються в житті, спиваються. У нас чоловік років п"ятдесяти — вже старий "пеньок". Жінки пенсійного віку — теж старі, бо все життя тяжко працювали. В Америці ж пенсіонерка доглядає за собою, подорожує.

Та й людських цінностей у нас зовсім немає. Звична справа, коли за житло б"ються діти з батьками, брат із сестрою.

Якими ще людськими якостями ми відрізняємося від Заходу?

— В Україні всіх з"їдає чорна заздрість. Такої ніде в світі немає. В Нью-Йорку бездомний, який спить на асфальті, не заздрить тому, хто живе в шикарному палаці. Бо є таке поняття, як "це — його, а це — моє". Та й годі уявити, щоб на Заході митці заздрили. Кожен спокійно працює на себе. У нас же всі одне одного з"їдають замість того, щоб тішитися з власної праці. Ніхто не радіє чужому успіху.

Олег Тягнибок може бути нашим вождем

Ця заздрість у нас на якомусь генетичному рівні. Але ж багаті люди мають бути в країні. Бо вони як каталізатор: щось купують, продають. На них рівняються інші. Вони конкурують між собою. Це позитив. А щоб усі перестали заздрити одне одному, треба хоча б сформувати середній клас. Коли на людей не падатиме гора щоденних клопотів і вони припинять думати, чим нагодувати дітей — тоді й заздрість зникне.

Крім заздрості, суттєво відрізняє нас від Заходу відсутність порядку. Країна брудна. Якби японці приїхали до нас і позбирали все сміття, то побудували б із нього острови й великі міста на них. В Австралії кинув недопалок на підлогу — штраф 500 доларів. В Америці та в інших країнах діють закони, що забороняють смітити. У нас же вийдеш на центральну площу: молодь п"є пиво та все перетворює на смітник. Такого безладу ніде немає. Треба, щоб сюди прийшли піночети й навели порядок. Бо в Україні жити соромно. Країна, де не діють закони. Це не демократія, а суцільна вакханалія. У нас безнадійно втрачений етично-моральний стрижень.

Чи загострює все це нинішній політичний безлад?

— Так. І в цьому безладі всі прагнуть бути на перших позиціях. Ніхто не хоче поступатися. Ми досі не позбулися відчуття гетьманства. Ніколи два українці не домовляться між собою, скоріше один одного повбивають.

В усьому українському політикумі можна довіряти лише першій п"ятірці "Нашої України" та лідерові "Свободи" Олегові Тягнибоку. Його я би взагалі поставив вище за всіх. Тягнибок — справжня людина, яка може бути нашим вождем. Порядний, розумний, вихований, у нього залізна логіка. Він із прекрасної сім"ї. Й уболіває не за кишеню, а за країну. Просто люди його зараз не вибрали, бо ще не вірять у його сили. Занадто молодий.

Також можуть змінити ситуацію в країні на краще Юлія Тимошенко зі своїм соратником Олександром Турчиновим. Президент же просто грає на публіку. Власне, в усьому світі президенти не є самостійними фігурами, а наш особливо. Ющенко не вирішує справ. Парадом керують величезні капітали та мафіозні структури.

Кажуть, що в одній зі своїх картин ви ніби спрогнозували політичне майбутнє України — намалювали Ющенка зі спотвореним обличчям, та ще й використали невластивий вам помаранчевий колір. Що прогнозуєте зараз?

— Україна позитивного майбутнього взагалі не має. Бо насправді йде непримиренна громадянська війна. У дуже далекій перспективі країна може перетворитися на пустелю, а українці — повимирати. Хоча якщо дивитися поверхово — все нормально. Є робота, є де спати і що їсти. Та треба ж іти в ногу з цивілізацією.

Переломний момент може настати, хіба коли у нашій країні цінуватимуть талант та розум.

Доти будемо існувати, а не жити, цілими арміями тікати за кордон. Україна народжує багато митців, проте не затребує їх. А країна без високої культури — стадо, що їсть і п"є. І доки триває та громадянська війна, треба за своє майбутнє боротися. Помаранчева революція була лише паростком цієї боротьби. Потрібні спеціальні народні бригади, що мають захищати людей та давати по руках тим, хто глумиться над країною.

×