— Я з сусідкою говорю, а чоловік несе "Газету по-українски" й усміхається. Каже: "Ти виграла гроші". Я не повірила, доки Василь не показав прізвище серед переможців, — каже 46-річна Зоя Луців із села Похівка Богородчанського району на Івано-Франківщині.
"Газету по-українськи" передплачує 5 років.
— Виписую на кожне півріччя, а читаю від початку її виходу, — говорить Зоя Мирославівна. — Я 23 роки працювала в райцентрі листоношею. Завжди агітувала людей, щоб передплачували "Газету по-українськи", бо цікава й має багато сторінок. Зараз не працюю, у мене група по інвалідності. У 1993 році потрапила в аварію. Була тоді в декретній відпустці. Дочці було півроку, а синові — три. Поїхала на велосипеді в Богородчани. На трасі мене обігнав кран, збив лапою. Вона вискочила на повороті. Водій не помітив і поїхав. Його зупинила зустрічна машина. Я лежала в крові, непритомна. Погрузили в ту машину й повезли в лікарню. Перенесла дві операції на голові. За три місяці зробили пластику.
У Похівку Зоя Луців приїхала в 1989 році.
— Звідси родом мій чоловік. Я народилася в селі Тишенківка Красноградського району на Харківщині. Росла в багатодітній родині. Нас у батьків було шестеро — четверо братів і я з сестрою. Василь до села приїхав на заробітки. Працював на будівництві. Він старший за мене на п'ять років. Мені було 17, а йому — 22. Почали зустрічатися. Через чотири місяці забрав мене до своїх батьків, і нам зробили вечірку. Згодом народили сина Андрія й доньку Ольгу. Чоловік у мене золотий. У нас немає поняття "твоя й моя робота". Поки я на городі, він — на кухні. Коли не можу досапати, Василь дороблює. А мені каже: "Зоє, йди відпочинь".
Подружжя живе у шлюбі 29 років. Син 27-річний Андрій вивчився на кухаря-бармена. Поїхав на заробітки в Польщу. Дочка 25-річна Ольга зі своєю родиною живе через хату від батьків. Працює в магазині продавцем. Виховує 4-річного Артема.
2 
35413
Коментарі