Вояка Української повстанської армії, учасника Кенгірського повстання Володимира Караташа поховали в Одесі 6 листопада. Помер від інсульту на 92-му році.

— Володимир Михайлович вийшов у дворик прогулятися, там його схопив інсульт. Другий за рік. Довго не мучився, помер швидко, — каже історик Роман Коваль, 58 років.

До Організації українських націоналістів Володимир Караташ вступив 17-річним. Після арешту був засуджений до восьми років позбавлення волі. Покарання відбував у таборі суворого режиму "Речлаг" у Воркуті. Працював на шахті. Створив підпільну групу, з якою планував повстання і втечу. За "організацію і керівництво антирадянською групою українських націоналістів" Володимира Караташа засудили до розстрілу. П'ять місяців провів у камері смертників. Його розстріл імітували вісім разів.

— Не з'їхати з глузду в камері смертників мені допомагали Тарас Шевченко, Леся Українка й Іван Франко. 40 сторінок "Гайдамаків" і досі знаю напам'ять, — казав Володимир Караташ.

Після смерті Сталіна розстріл замінили на 25 років тюрми й концтаборів. Етапували у табір суворого режиму "Степлаг" у казахстанському селищі Кенгір. 1954-го брав участь у Кенгірському повстанні — наймасштабнішому бунті в'язнів ГУЛАГу.

— Під час повстання було так, наче в нас на Майдані: всі — рідні, всі — свої. Ми руйнували мури, що розділяли сектори табору, будували барикади зі стільців і лавок з їдальні. Ми протрималися 40 днів. Але коли я побачив, як танки розчавлюють жінок, як пострілами снайперів було вбито 200 з гаком наших вартових, зрозумів — революція закінчилася, — згадував Володимир Михайлович.

Під час повстання Караташ познайомився з майбутньою дружиною Ганною Лук'янівною. Встиг витягнути її з-під гусениць танка. Виховали сина Михайла й доньку Оксану. Обоє працюють лікарями в Одесі.

На волю Володимир Караташ вийшов 1956 року. Закінчив Одеський університет. 25 років працював учителем англійської мови. Написав три книжки спогадів. За останню — "На барикадах Кенгіра" отримав премію ім. Євгена Маланюка.

×