Володимир Шпак, 52 роки, з Генічеська Херсонської області у заляпаній фарбою голубій сорочці малює східний сюжет на стіні недобудованої узбецької чайхани. Повз нього снують будівельники. Щоб не заважати їм, виходимо у коридор. Володимир підсовує стілець, сам умощується на жовтій пластмасовій каністрі. Говорить російською, часто повторюючи "в смысле".

— Тут підробляю, — пояснює. — А так я вільний художник, скульптор. Заробляю від випадку до випадку. Мій учитель по життю, який отруїв мене мистецтвом, — Микола Писанка. Був великим художником, а жив на мізерну пенсію, на якісь підробітки. Одні брюки носив 15–20 років, поки вони не стиралися. І я вільний від грошей, їжі, одягу. Можу жити на хлібі, картоплі й чаї. Це добре, що зараз є секонд-хенди й можна за 3–5 гривень купити пристойну сорочку. Але ж зовсім без грошей не проживеш, тому й перебиваюся випадковими заробітками, — натягує окуляри на лоба.

Розповідає, що працює зараз над місцевими сюжетами.

Гітлер із генералами камбалу їдять, бички, помідорчики

— Хочу в живописі й кераміці зобразити Азовське море й тутешніх людей. Генічеські рибаки — це суміш греків, вірмен, турків. Які байки вони травлять! Якось на 9 травня я писав біля моря етюди. Підійшли рибаки з балабухи (великий рибальський човен. — "ГПУ"). Присіли, розговорилися. І один дідусь розповів, як у кінці війни першим у рейхстаг зайшов. А там — Гітлер із генералами. Камбалу їдять, бички, помідорчики. Адольф питає: "Англічанин?" — "Генічанин". Сіли вони разом, за перемогу випили, — сміється. — Зараз таких рибалок майже немає. А торговки рибою! У нас кажуть, що генічеська торговка — це повна пазуха цицьок і оберемок сраки. Я недавно зобразив гротескну скульптуру: три жінки, у яких риба стирчить з декольте, з-під спідниць. На виставці підходить знайомий: "Так це ж мої сусідки! Викапані. Ото якби вони побачили!".

Шпак розказує, що влаштовує собі екстремальні ситуації:

— Я не жінкоподібний художник із бантиком на шиї. Справжній художник має бути мужиком, воїном. Раз ішов від Дніпра до Генічеська — це 100 кілометрів, дві доби на морозі у грудні. Зупинитися ніде, їжі в мене нема, тільки дві фляжки з водою. А в середині 80-х зробив заплив у море на 10 кілометрів. Зі зворотною дорогою 20 виходить. Як виплив уранці, то рівно через добу повернувся. Посеред моря стали судороги зводити, хоча ніколи раніше цього не було. Уже з життям попрощався, але боротися не припиняв. Сам себе розтирав. Як залишалося кількасот метрів до берега, ноги мов мотузками скрутило. Спускався на дно, там не більше трьох метрів, відштовхувався і плив. Відчуваєш внутрішню радість, що встояв. Давайте до моря пройдемося, бо тут дуже жарко, — пропонує. — Сьогодні бачив знайомого на "мерседесі" і запитав самого себе: чи хотів би бути на його місці? У жаху відсахнувся: ніколи. Це не моя доля. Краще десять картин намалювати, ніж машину купити, — запевняє Володимир.

Згадує, як торік запросили викладати живопис синові одного з колишніх губернаторів Дніпропетровської області.

— У нього син Павлик, 12 років. Хороший, розумний хлопчик. У батька ранчо на Арабацькій стрілці. Там ми й зустрічалися. Перший раз потрапив до нього на годину. Біля хлопця 10 няньок, усі забаганки його виконують. Але кожна хвилина розписана. Він такий нещасний, що сам собі не належить. Я побув там і більше не хотів повертатися в атмосферу хижаків. А моя мама каже: "Ти маєш подарувати йому якусь свою роботу. Хлопчина не знає, що таке природа, що таке життя. Пам"ятаєш, як ви бігали купатися, як поверталися поночі і засинали, не встигнувши роздягнутись? Ви були щасливі. А він цього не знає". Я відвіз йому саморобний свисток і розповідав, яким має бути чоловік. Головне — справедливим до себе і людей. Казав, що навіть у каміння раз на добу б"ється пульс. Павлик дякував мені довго. Охоронці мало в басейн не попадали, коли побачили, як їхній барчук якомусь лисому дядькові кланяється. Після того зустрічі припинили. Там камери скрізь стояли. Вони відчули, що я забираю у них дитину.

Запитую, де познайомився з дружиною. Володимир зупиняється на перехресті.

— Дивно, що ви саме зараз запитали. Он бачите зупинку? У 86-му 13 липня був такий же сонячний день. Я їхав зі знайомим. А біля зупинки як закричу: "Зупини!". Вулицею йшла дівчина з величезними блакитними очима. "Здрастуйте", — кажу. — "А я вас не знаю, я поспішаю на роботу". — "А я вас увечері зустріну". Я вирахував, що вона має працювати в районі телеграфу. Увечері години дві чекав. Усе літо присвятив тому, щоб її завоювати. Ми живемо разом 21 рік, і я їй постійно кажу: давай розбіжимося, щоб ти могла влаштувати своє життя. Я на ній паразитую постійно. Це тому, що Оля має постійну роботу, а я — ні. Але вона сміється: "Мені буде сумно без тебе".

Спускаємося до міського пляжу. Видно надувні гірки й чути вереск малечі.

— У мене є 17-річний син, Володимир Володимирович, — каже Шпак. — Такий рудий, що я називаю його Сарматом. Одного разу, коли він був малим, я пішов із ним до свого вчителя Миколи Писанки. Вовочка у нього запитав: "Ви художник? А моя бабуся каже, що ви — остання сволоч і скотина, коли дзвоните до нас після одинадцятої і я сплю".

Співає мобільник.

— Олечко, я зараз буду, — каже Володимир у трубку.

1955, 21 березня — Володимир Шпак народився в Генічеську Херсонської області

1966 — познайомився із художником Миколою Писанкою, став його учнем

1986 — одружився з телеграфісткою Олею, яка мала 6-річну доньку Лілю від першого шлюбу

1990 — народився син Володя

1996 — помер Микола Писанка

2005 — створив із дружиною фонд імені Писанки, стали обоє викладати на станції юних техніків

Одну свою картину Володимир Шпак продає за 150–400 доларів

×