Віталій Марченко, 63 роки, — сивуватий червонолиций чоловік — стоїть біля ґанку одного з київських кафе в центрі. Перед ним на підвіконні біліють пластикові стаканчики з томатним соком і 50 г горілки. Між пальцями — неприкурена цигарка. Віталій — брат правозахисника Валерія Марченка, що загинув 1984-го в радянських таборах.
Чоловік піднімає стаканчик з горілкою, але затримується.
— Ніколя, репонд муа, сіль ву плє… — привітно махає рукою знайомому. Той відповідає на ходу, теж французькою.
— Так, знаю мову, — каже. — Закінчував спецшколу. Хоча забуваю, бо з ким розмовляти? А у Франції так і не побував. Ну, давай — щоб хата була, і корчма неподалік! — надпиває спиртне.
Очі в Марченка сіро-зелені. Волосся акуратно зачесане.
— От у Валєри були такі очі, що не одведеш, — розказує. — Схожий був на Бельмондо. Але головне, дух у нього був непереможний.
Про себе зауважує, що корінний киянин. За освітою географ, трохи викладав у школі. Потім працював у проектному інституті. Віталій — син Лесі Михайлівни, однієї із трьох сестер Марченко. Ніна Михайлівна, мати покійного Валерія Марченка, доводиться йому тіткою.
— Це як у Чехова — три сестри. Ще ж третя є, сама вр-редна — Алка… — усміхається. — Ну, це я жартую...
1973 року Валерія Марченка за публіцистичні статті, кваліфіковані як "націоналістичні", засудили до 6 років позбавлення волі та двох років заслань. Він повернувся до Києва в травні 1981-го.
— Його вурки по дорозі на етапах грабували, і адміністрація в карцери кидала, — зітхає Віталій. — Кажу: "Як же ж ти витримав?" А Валєра відповідає: "Мене врятувала віра в Бога".
У чоловіка дзвонить мобільний. Він відходить, буркочучи:
— Жінка, Леся... Хуже кіросіну.
Повернувшись, розповідає, як його викликали в КДБ на Короленка, 33 — нині вул. Володимирська, 33.
— Вимагали, аби назвав праці Валєри неправдою й антісовєтчиною. Із підкреслено україномовним слідчим спілкувався по-російськи. Навмисне. А потім питаю: а який ти факультет закінчив? Історичний? Так ти ж учень мого ді-і-іда…
Розказує про дідуся, професора Михайла Марченка, історика.
— Це була людина! Перший совєцький ректор Львівського університету. Репресований 1941-го. Я його більше мами й тата любив. Я взагалі безбатченко, — додає. — Дід ніколи голосу не підвищив ні на мене, ні на Валєру.
Зітхнувши, згадує, як дід переживав арешт онука:
Кадебісти заплуталися з його блокнотом, стільки там було жіночих імен
— Він пішов до вищих партійних начальників, до всіх цих маланчуків-цибульків. А йому: "Хай ваш онук не жартує з пером". Дідусь прийшов додому й сказав: "Я виходу не бачу…" І в нього з того моменту відмовила пам"ять.
У такому стані, за словами Віталія, професор Марченко провів останні роки життя:
— Уся родина його доглядала. Я мав обов"язок постригти дідуся й покупати. Він худенький був. Я його беру, несу в ванну й співаю пісню, яку він любив і чудово співав.
Починає наспівувати: "Ді-ду, мій дударику! Ти ж, було, селом їдеш…"
— Коли дідусь помер, 1983-го, Валерій ішов попереду процесії з його портретом і хрестом у руках, — веде далі. — У селі Гатне під Києвом поховали, на його батьківщині. У Валєри якраз був проміжок між першим і другим строком.
13 березня 1984-го Київський міський суд засудив Валерія Марченка до 10 років таборів і ще 5 — заслання. У нього прогресував нефрит, це означало смертний вирок. 7 жовтня 1984-го правозахисник помер у Ленінграді, у всесоюзній лікарні МВС.
Пригадує, що автобус до аеропорту замовляв на Байковому цвинтарі.
— Сказав шоферові, що в цинковому гробу афганець. Якби зізнався, що політзек — сахнулися б, як од чуми. Відспівували його в церкві на Куренівці, якраз на Святу Покрову, 14 жовтня. Кадебістів було більше, ніж прихожан. Хотіли похапцем, щоб Валерія швиденько везли на кладовище. Я відпустив водія на пару годин перекусити й поспати. Ці кричать: "15 мінут і всьо, больше нєт!" А автобуса ж нема… — усміхається.
Поховали Валерія Марченка в селі Гатне Києво-Святошинського району поруч із дідом Михайлом Івановичем та бабусею Оксаною Ларіонівною. Віталій закурює цигарку "Прилуки", мовчить.
— Чи курив Валєра? Ні. Й алкоголем не зловживав. Був людиною компанійською. Красивим був хлопцем, сучасним. Кадебісти заплуталися з його блокнотом, стільки там було жіночих імен, — усміхається. — Хоча ловеласом брат не був. Зустрічався з дівчиною Терезою — красунею, біологом. Мріяли повінчатися... Щось давно я Терезочку не бачив, років кілька вже. А то, бувало, як зустріну — цілую в щічку.
Чоловік пожвавлюється, розповідає про власне весілля, на якому брат був дружбою.
— Після весілля всі роз"їхалися. Валєра теж когось кудись повіз. Я кажу своїй Лесі: "А давай проїдемо на трамваї". Так і сіли — я в костюмі, вона — у фаті. Люди нам місцями поступаються, — сміється. — Зупинку проїхали, коли: "бі-бі-бі!". Валєра нам з таксі рукою махає.
— Як у вас життя склалося?
— Дружина, діти — все є. Маю брата Андрія, він син тітоньки Аллочки. Найменший.
1945, 6 січня — Віталій Марченко народився у Києві
1961 — закінчив українсько-французьку СШ N6, нині корпус Дипломатичної академії
1968 — одружився з Лесею
1970 — закінчив географічний факультет Київського держуніверситету; народився син Віталій
1970–1973 — служба в дивізіоні навчально-бойового забезпечення рідинно-паливних ракет стратегічного призначення, м. Котовськ на Одещині
2005 — працював у школі, проектному інституті, вийшов на пенсію
4 
35413
Коментарі