Пʼятниця, 21 березня 2008 17:14

Віталій Марченко їхав зі свого весілля на трамваї

Автор: фото: Євген КОЛЕСНИК
  Віталій Марченко за освітою географ. Працював у школі вчителем
Віталій Марченко за освітою географ. Працював у школі вчителем

Віталій Марченко, 63 роки, — сивуватий червонолиций чоловік — стоїть біля ґанку одного з київських кафе в центрі. Перед ним на підвіконні біліють пластикові стаканчики з томатним соком і 50 г горілки. Між пальцями — неприкурена цигарка. Віталій — брат правозахисника Валерія Марченка, що загинув 1984-го в радянських таборах.

Чоловік піднімає стаканчик з горілкою, але затримується.

— Ніколя, репонд муа, сіль ву плє… — привітно махає рукою знайомому. Той відповідає на ходу, теж французькою.

— Так, знаю мову, — каже. — Закінчував спецшколу. Хоча забуваю, бо з ким розмовляти? А у Франції так і не побував. Ну, давай — щоб хата була, і корчма неподалік! — надпиває спиртне.

Очі в Марченка сіро-зелені. Волосся акуратно зачесане.

— От у Валєри були такі очі, що не одведеш, — розказує. — Схожий був на Бельмондо. Але головне, дух у нього був непереможний.

Про себе зауважує, що корінний киянин. За освітою географ, трохи викладав у школі. Потім працював у проектному інституті. Віталій — син Лесі Михайлівни, однієї із трьох сестер Марченко. Ніна Михайлівна, мати покійного Валерія Марченка, доводиться йому тіткою.

— Це як у Чехова — три сестри. Ще ж третя є, сама вр-редна — Алка… — усміхається. — Ну, це я жартую...

1973 року Валерія Марченка за публіцистичні статті, кваліфіковані як "націоналістичні", засудили до 6 років позбавлення волі та двох років заслань. Він повернувся до Києва в травні 1981-го.

— Його вурки по дорозі на етапах грабували, і адміністрація в карцери кидала, — зітхає Віталій. — Кажу: "Як же ж ти витримав?" А Валєра відповідає: "Мене врятувала віра в Бога".

У чоловіка дзвонить мобільний. Він відходить, буркочучи:

— Жінка, Леся... Хуже кіросіну.

Повернувшись, розповідає, як його викликали в КДБ на Короленка, 33 — нині вул. Володимирська, 33.

— Вимагали, аби назвав праці Валєри неправдою й антісовєтчиною. Із підкреслено україномовним слідчим спілкувався по-російськи. Навмисне. А потім питаю: а який ти факультет закінчив? Історичний? Так ти ж учень мого ді-і-іда…

Розказує про дідуся, професора Михайла Марченка, історика.

— Це була людина! Перший совєцький ректор Львівського університету. Репресований 1941-го. Я його більше мами й тата любив. Я взагалі безбатченко, — додає. — Дід ніколи голосу не підвищив ні на мене, ні на Валєру.

Зітхнувши, згадує, як дід переживав арешт онука:

Кадебісти заплуталися з його блокнотом, стільки там було жіночих імен

— Він пішов до вищих партійних начальників, до всіх цих маланчуків-цибульків. А йому: "Хай ваш онук не жартує з пером". Дідусь прийшов додому й сказав: "Я виходу не бачу…" І в нього з того моменту відмовила пам"ять.

У такому стані, за словами Віталія, професор Марченко провів останні роки життя:

— Уся родина його доглядала. Я мав обов"язок постригти дідуся й покупати. Він худенький був. Я його беру, несу в ванну й співаю пісню, яку він любив і чудово співав.

Починає наспівувати: "Ді-ду, мій дударику! Ти ж, було, селом їдеш…"

— Коли дідусь помер, 1983-го, Валерій ішов попереду процесії з його портретом і хрестом у руках, — веде далі. — У селі Гатне під Києвом поховали, на його батьківщині. У Валєри якраз був проміжок між першим і другим строком.

13 березня 1984-го Київський міський суд засудив Валерія Марченка до 10 років таборів і ще 5 — заслання. У нього прогресував нефрит, це означало смертний вирок. 7 жовтня 1984-го правозахисник помер у Ленінграді, у всесоюзній лікарні МВС.

Пригадує, що автобус до аеропорту замовляв на Байковому цвинтарі.

— Сказав шоферові, що в цинковому гробу афганець. Якби зізнався, що політзек — сахнулися б, як од чуми. Відспівували його в церкві на Куренівці, якраз на Святу Покрову, 14 жовтня. Кадебістів було більше, ніж прихожан. Хотіли похапцем, щоб Валерія швиденько везли на кладовище. Я відпустив водія на пару годин перекусити й поспати. Ці кричать: "15 мінут і всьо, больше нєт!" А автобуса ж нема… — усміхається.

Поховали Валерія Марченка в селі Гатне Києво-Святошинського району поруч із дідом Михайлом Івановичем та бабусею Оксаною Ларіонівною. Віталій закурює цигарку "Прилуки", мовчить.

— Чи курив Валєра? Ні. Й алкоголем не зловживав. Був людиною компанійською. Красивим був хлопцем, сучасним. Кадебісти заплуталися з його блокнотом, стільки там було жіночих імен, — усміхається. — Хоча ловеласом брат не був. Зустрічався з дівчиною Терезою — красунею, біологом. Мріяли повінчатися... Щось давно я Терезочку не бачив, років кілька вже. А то, бувало, як зустріну — цілую в щічку.

Чоловік пожвавлюється, розповідає про власне весілля, на якому брат був дружбою.

— Після весілля всі роз"їхалися. Валєра теж когось кудись повіз. Я кажу своїй Лесі: "А давай проїдемо на трамваї". Так і сіли — я в костюмі, вона — у фаті. Люди нам місцями поступаються, — сміється. — Зупинку проїхали, коли: "бі-бі-бі!". Валєра нам з таксі рукою махає.

— Як у вас життя склалося?

— Дружина, діти — все є. Маю брата Андрія, він син тітоньки Аллочки. Найменший.

1945, 6 січня — Віталій Марченко народився у Києві
1961 — закінчив українсько-французьку СШ N6, нині корпус Дипломатичної академії
1968 — одружився з Лесею
1970 — закінчив географічний факультет Київського держуніверситету; народився син Віталій
1970–1973 — служба в дивізіоні навчально-бойового забезпечення рідинно-паливних ракет стратегічного призначення, м. Котовськ на Одещині
2005 — працював у школі, проектному інституті, вийшов на пенсію

Зараз ви читаєте новину «Віталій Марченко їхав зі свого весілля на трамваї». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода