Ексклюзиви
Понеділок, 02 квітня 2007 16:01

Віктор Шевченко

У нашій сім"ї в селі Грушівка Апостолівського району зростали чотири сини. Батько засівав землю, збирав добрі врожаї. А монстр Ленін засилав військові продзагони, які забирали увесь урожай. Коли 1922-го моїй родині не стало за що існувати, батьки вирішили якось прокормити двох старших синів. А двох менших — Миколу і Віктора — віддати тихій голодній смерті. Про цей задум дізнався дідусь, материн батько, Сайко Іван. Кожного дня приносив двом смертникам щось поїсти, щоб не вмирали. Батько наш відмовився від землі, пішов працювати на залізницю. Зарплату одержував мізерну, але за неї вже можна було прокормити сім"ю.

Нас до цього часу лякають американцями... Люди добрі! Батько мій розповідав, як американці із-за океану привозили в 1921–1922 роках продукти пограбованим українцям і відкривали їдальні, давали хоч раз на добу поїсти, рятуючи від голодної смерті. У ці роки трохи більше мільйона померли від голоду. А якби не американці, то ця цифра зросла до 5–7 мільйонів, як у 1933-му.

Я свідок, як у 1929–1930 роках були прислані з ЦК КП представники робітничого класу, які здійснювали перетворення сільського трудівника у раба. Серед білого дня забирали хліб, коней, волів, землю. У селі Старосілля Олександрівського району весною жінки запряглися в плуг. Наглядач повідомив у район, враз прискочила тачанка зі станковим кулеметом, дали дві черги над головами жінок. Ті одразу попадали на землю, бо за другим разом били б по них.

Я зростав пузатим рахітом (зі слів матері). Тяжко прийшлось пережити голод 1933 року. У школу не ходив, яке може бути навчання голодній дитині? Тоді жили в Херсоні. Із херсонськими вуркаганами проводили час у підземних каналах і в порту. З дитячих років опротивив міліцію, яка нас била і матом крила.

Батько-залізничник мав один раз на рік безплатний проїзд сім"єю. Поїхали до Тули. Не встигли з вагонів зійти, як нас стріли росіянки: "Хахли панаєхалі, работать нє хатят!". Я запитав у батько: "Що то за хахли?" — "То нас так росіяни величають". Батько лишив мене в хаті однієї господині, а сам на півдня пішов з матір"ю до сусіднього села. Хазяйка знала, що я з голодного краю, та крихтою хліба не поділилась.

У 1947 році уже втретє я помирав від голоду. Учитель школи N22 м. Нікополя Рибалкін пізніше злорадствував: "Ви помирали голодною смертю, а ми, комуністи, їли хліб і навіть булочки".

Зараз мені вже 86 років, писав вам наболілими руками. Районна газета наші листи не друкує. А хочеться, щоб почули і наш болісний голос.


Віктор Шевченко, с. Веселе Нікопольського району Дніпропетровської обл.
Зараз ви читаєте новину «Віктор Шевченко». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода