— Я тобі чесно скажу, мені Сонька не дуже нравилася. Я більше за Марусею упадав. А Соньку пару раз прижав та й усе. Це Міша Чумаченко від неї з ума сходив, — згадує 90-річний Олександр Липовецький.
Розмовляємо у двокімнатній квартирі його доньки Євдокії у старій 5-поверхівці на просп. Хіміків у Черкасах.
Олександр Тарасович сідає у крісло поблизу телевізора. Він рік живе у Черкасах. Раніше мешкав у селі Кобринове Тальнівського району. У грудні 2004-го до нього в гості приїжджав кандидат у президенти Віктор Ющенко.
— Сусідка Марія Марченко принесла мені агітки за Ющенка. А тоді ледь не щодня писали в газетах, що в нього жінка — американка. Дивлюся, а там про мого друга Мішку Чумаченка пишуть і про жінку його Соню. Я так розхвилювався, що ніч не спав. Ми ж з Мішкою в одного бауера півтора року працювали. На ранок побіг до Марії. Вона переказала у районний штаб Ющенка. Звідти передали в область. Якось до мене на развєдку приїхали двоє чоловіків із Києва. Питають: а у вас фотографії з тих часів є? Кажу, є, гляньте. Вони сказали, щоб чекав Ющенка в гості і нікому не болтав.
З Михайлом Чумаченком познайомився навесні 1942-го.
— Я ріс сиротою. Батько вмер, коли мені 4 роки було, а мати — в 6. Мене виховувала старша на чотири роки сестра. Наймався пасти корови й отак виживав. Закінчив п'ять класів. У 15 років голова колгоспу Іван Шуляк узяв мене на роботу посильним. 1941-го після початку війни нас викликали у воєнкомат. Сказали готуватися до призову, а потім, як відступали, забули. Приїхали німці на мотоциклах. Весною 1942 року оголосили перший набір до Німеччини. У поїзді познайомився з військовополоненим Мішою Чумаченком. Він був на п'ять років старший за мене. Я з 1922-го, а він із 1917-го. Середнього росту, несварливий, спокійний хлопець. Приїхали аж у Баварію в Мюнхен. Нас було 12 хлопців. Зараз усі вимерли, тільки я лишився. З Мюнхена нас із Мішкою повезли в село Фраласінг до фермера. Треба було косити сіно, тюкувати й возити волами.
Мішка говорив тільки українською. По-російські, як інші солдати, не видєлувався. Недалеко від нас на хуторі робили двоє дівчат з України. Обоє були із села Літки Броварського району. Пару раз сходили до них у гості. Я Соньку кілька разів прижав — бачу, не моє. Рішили, що я буду з Марусьою зустрічатися, а Міша із Сонею. Дівчата малі були проти нас — обоє 1927 року. Зустрічалися рік. Тоді я пострадав за довгий язик. Сказав, що як наші прийдуть, то один противний німець у цьому селі поплатиться. Хтось на мене доніс, і я загримів у концлагер Дахау. Голодував. Пробув там півтора року, поки американці не визволили. За Марусьою сильно сумував. Як визволили, погнався зразу у Фраласінг. Зустрів Мішку. Він мене агітував не повертатися до СССР.
Мішка боявся, щоб Сталін його за полон на колимський курорт не відправив. А я, дурень, не послухав. Приїхав. Зразу погнався в Літки шукати Марусю. А вона теж не приїхала. Покрутився я трохи та й женився. Понравилася одна дівчина із сусіднього села Кобринова Гребля. Питаю в дівчат: хто така? Кажуть, заміжня. Її чоловік ревнивим дуже був. Узяв її та й вигнав.
Оженилися. Мали чотирьох дітей. Три доньки й сина. Син умер уже від гангрени. Жінка теж вмерла. Але Ющенка вона застала. Тоді, перед виборами, їм треба було доказати, що його жінка — не американка. Приїхали до мене з журналістами. Баби-сусідки їсти наготували наче на весілля. Віктор зупинився біля хвіртки. Весь у прищах був. Аж синій. З їжі їв тільки картоплю й помідори. Так сильно йому понравилися. Нічого не пив, бо врачі не дозволяють. Привезли мені телевізора. Коло хати ходили три тєлохранітєлі. Десь за місяць приїхала Соня. Привезла ось цей холодильник "Снайґе". Проговорили до вечора, і поїхала. Після смерті баби трохи пожив сам у селі. Дуся мене до себе забрала. Я вже в городі освоївся. За селом трохи скучаю. Там ще 20 душ лишилося.
Проводжає до зупинки.
— З Мішкою я так і не зустрівся. Він уже давно вмер. Чув, нібито його перевезли з Америки й поховали в Києві на Байковому кладовищі.
2 
1
Коментарі