Письменники-фантасти Марина та Сергій Дяченки приїхали до Міжнародного центру культури й мистецтв на церемонію вручення премії найкращій сімейній парі року "Срібне яблуко". 39-річна Марина веде за руку 12-річну доньку Анастасію. Говорить із нею англійською.

— Ми шоковані, що нас запросили на цю премію, — каже Сергій Дяченко, 62 роки. — Хіба можна виміряти кохання?

Він бере зі столу два келихи з шампанським, одного дає дружині. Подружжя разом уже 14 років.

— Із Сергієм зустрілися в театрі, — згадує Марина. — Я там працювала актрисою. Він приніс свою п"єсу, дужу серйозну й важку. Через два роки подзвонив і призначив побачення. Першого ж вечора сказав, що одружимося, народимо доньку й разом писатимемо книжки.

Марина розмовляє українською, Сергій — російською.

— Ти подумала, що я божевільний, — підказує Сергій.

За фахом він психіатр, вони всі божевільні

— Нє-нє. Що ти божевільний, я подумала, коли побачила тебе вперше. За фахом він  психіатр, вони всі божевільні, — пояснює Марина.

Питаю у Сергія, чому чекав два роки.

— Не міг наважитися, — сутулиться він. — Марина красуня, розумниця. Але і я був не ликом шитий. Я зізнавався їй у коханні щодня — щовечора кидав листа в її поштову скриньку. Листи — найкраще, що я написав у житті.

Разом подружжя Дяченків створило 23 романи та 20 повістей.

— Хто у вас удома господар? — питаю.

— У нас абсолютний тиранізм, — говорить Сергій. — Коли пишемо, сперечаємося щодня. Потім дружина каже: "Я була неправа, ти в мене такий мудрий, розумний". І я розумію, що завтра епізоди перепишемо так, як хоче вона.

На правій руці в Сергія кінчик пальця заліплений пластиром. З-під нього видніється зеленка.

— Пару тижнів тому в Запоріжжі мене вкусив кінь, — розповідає він. — Біля мене стояла якась жінка із міськради. Вона знепритомніла, бо було багато крові. Я й виду не подав, що боляче. Узагалі люблю лежати хворий, — зізнається Дяченко. — Аби мене доглядали донька, жінка й кіт Дюшес.

— Краще будь здоровим, лапушка, — піднімає келих Марина й цокається з чоловіком.

×