— Попри всі жорстокі катування, я вижив. І тепер цю жагу до життя демонструю всім. Своїм прикладом хочу показати, що за будь-яких обставин ми повинні залишатися людьми, — казав колишній в'язень чотирьох нацистських концтаборів Ігор МАЛІЦЬКИЙ. З ним попрощалися 25 листопада в Харкові. Помер у 96 років.

Ігор Маліцький народився у Харкові. 1943-го окупанти відправили його в Німеччину. Побував у чотирьох таборах: Терезін, Аушвіц, Маутгаузен і Лінц 3.

— Фашисти кілька разів намагалися видворити мене, але я щоразу втікав, — розповідав Ігор Федорович. — А потім вони почали шантажувати. Сказали, підпалять хату, якщо добровільно не прийду на відправлення. Разом із військовополоненими в закритому вагоні повезли в Німеччину. З товаришем зробили у підлозі дірку. На території Австрії вдалося втекти. Пішки дійшли до Чехословаччини. Там нас ареш­тували. Так я потрапив у перший табір у Терезіні. Потім відправили в Аушвіц. Нас примушували копати величезні рови, в які скидали людські трупи й залізничні шпали. Якось почув дитячий плач. Серед купи трупів побачив живу дитину. Взяв на руки. Відчувши тепло мого тіла, маля замовкло. Вирішив віднести наглядачеві. Думав, може передасть на волю. Але він схопив немовля за ногу й ударив об землю.

У таборі над ув'язненими проводили досліди. Німецький дантист без наркозу видалив мені всі зуби, намагаючись потім їх приживити. Від голодної смерті врятував товариш Федір Громов. Годував мене бруквою, яку перед тим жував.

На початку 1945 року Маліцький разом з іншими в'язнями взяв участь у пов­станні.

— Організували бунт, коли дізналися, що нас мають розстріляти у штольні. Роззброїли охорону, захопили табір і звільнили всіх в'язнів. Близько сотні загинуло одразу — дехто впав від виснаження, деяких убив кулеметний вогонь. Невеликою групою ми вирушили в бік Відня. Невдовзі пощастило вийти на наших танкістів. Важко передати ті почуття, які мене охопили. Я плакав.

Після цього служив артилеристом у Червоній армії. Спочатку — в Австралії, згодом — у Німеччині. Отримав звання старшого сержанта. Закінчив машинобудівний факультет Харківського гірничого інституту. Мав ступінь доктора технічних наук. Викладав в Українському заочному політехнічному інституті, зараз це — Українська інженерно-педагогічна академія. Опублікував більш як 100 наукових праць і понад 80 навчальних посібників.

Був головою Харківської обласної ради колишніх в'язнів фашистських концтаборів. У 80 років освоїв комп'ютер. Активно вів сторінку у фейсбуку.

Дружину Надію Дмитрівну поховав 2000-го. Мали двох дітей. Син Юрій помер 2012-го. Йому було 60 років. Донька 63-річна Ольга — психолог. Залишилося по четверо онуків і правнуків.

×