"Бідніші українці живуть краще, ніж ми у заможній Європі", — ламаною російською з французьким акцентом каже 55-річний П"єр Ансерме. Швейцарець переїхав до Києва три роки тому. Тут відкрив піцерію "Маленьке швейцарське кафе" і магазин білизни. Свій бізнес записав на дружину, 29-річну офіціантку Катерину.
Розмовляємо в його піцерії. Швейцарець худий, голова поголена. На шиї і руках золоті прикраси.
— У Швейцарії працював консультантом у салонах автомобілів. Мені пропонували на вибір Санкт-Петербург, Тирану й Київ. В Албанії погана політична ситуація, у Росії холодно. І я вибрав Київ. Рідні назвали мене дурнем. Я запитував: "А ви були в Україні? Ні? Я теж". Мене шокувала перша квартира, яку мені в Києві винайняла українська сторона.
— Це була гостинка з тарганами. Із шафи на П"єра впала якась дошка. Пральна машинка поламана, — озивається з коридора Катерина. Вона у білій футболці зі стразами. — Довелося купити нову.
До закладу заходять двоє дівчат, замовляють піцу. Доки офіціантка готує страву, відвідувачки прислухаються до розмови.
— Я не знав мови, тому не міг навіть солі купити в магазині, — згадує П"єр. — Найбільше вразили люди на Хрещатику: у 15-градусний мороз їли морозиво чи пили пиво. Я фотографував і викладав фото в Інтернеті, аби рідні переконалися, що Київ — це не страшно. А тоді познайомився в піцерії з Катериною. Підійшов до неї зі словником у руках. Мені в ній сподобалося все.
Якщо сусід купив нову машину, ти теж мусиш це зробити
— Я думала: допоможу, він же нічого не знає. Ні в магазин піти, ні в транспорті. Спочатку всерйоз його не сприймала. А потім П"єр познайомився з Максимом, моїм 10-річним сином. Родичі були проти нашого одруження. Говорили, що велика різниця у віці. П"єр тричі розлучений. Ми вирішили пожити разом, подивитися, чи зійдемося характерами. Розписалися два роки тому.
На безіменних пальцях подружжя — товсті обручки з білого золота.
— На весіллі я був молодим, але старшим за всіх присутніх, — сміється П"єр.
Розповідає, що у Швейцарії після 50 років важко знайти роботу.
— Роботодавець платить за це великі податки. Я продав свою землю під Женевою і переїхав, — морщить лоба. — Європейці живуть для сусідів. Якщо сусід купив нову машину, ти теж мусиш це зробити.
Катерина тричі їздила з П"єром до Швейцарії.
— Прийшли в гості до друзів. Нам поклали ложку салату в тарілку, трошки м"ясця — і все. Далі почали грати в карти.
П"єр піднімає вгору вказівний палець:
— Якщо хочете в гості, ви повинні подзвонити хоча б за три тижні й домовитися. Я зателефонував братові, запитав, чи можемо зустрітися. Він сказав: "Передзвони завтра, бо зараз немає мого агента". Я вже й не дзвонив. Якщо сім"я хоче мене побачити, хай приїжджає сюди. Щодня пишу електронні листи 24-річній доньці Оріан. Вона майбутня вчителька, живе неподалік Женеви.
Питаю, чого найбільше бракує в Україні.
— Удома займався спортом: грав у футбол, катався на велосипеді, гірських лижах. А тут на велосипеді їздити боюся. Коли бачу, як їдуть на червоне світло, — жахаюся. Я жив сім років в Італії, був у Саудівській Аравії, Бельгії, Франції. Там правил дорожнього руху так не порушують.
В українській сім"ї Ансерме снідають на європейський лад: кава, булочка з джемом, варене яйце.
— Єдине, чого немає в Україні, — бутербродного масла темно-шоколадного кольору, — додає П"єр. — Мені його привозять гості зі Швейцарії.
2 
35413
Коментарі