"Отримав я премію чи не отримав — нікого то не обходить", — каже 45-річний лауреат Шевченківської премії 2004 року поет Василь Слапчук із Луцька. Після Афганістану в чоловіка відняло ноги.
У дверях двокімнатної квартири зустрічає висока посивіла мама поета, 66-річна Лідія Олександрівна. У посіченій зморшками руці мне папірець із переліком медикаментів. Збирається в аптеку за ліками.
Василь Дмитрович виїздить у тісний коридор на інвалідному візку. Він могутньої статури, на зріст майже два метри. Намагається потрапити візком у вузькі двері кухні.
— Возик упритик проходить, — засмучено озивається Лідія Олександрівна з-за плити. — Треба валити стіну, ставити нові бетонні балки.
Василь винувато крутить пальцями русявий вус.
— Мовчіть, мамо. Люди ще гірше живуть, — каже.
Вхід до кімнат у квартирі Слапчука на півметра ширший за звичайний. Двері розсувні, на коліщатках. Ванна обладнана саморобними поручнями.
— Не зважайте, — просить він. — Відколи 1981-го моджахеди в Афганістані мене підстрелили, мама вся на нервах. Після операції у Ташкенті замість няньок міняла мені простирадла. Зараз мама теж на інвалідності — хворі нерви.
Українці на війні не дружні
В Афганістані куля мені роздробила хребет, — уточнює Василь. — Львівські професори сказали, що вже не ходитиму. — Виймає сім альбомів, показує фотографії.
— Що змінилося після Шевченківської премії? Ні-чо-го! — морщиться. — 100 тисяч гривень отримав, маю на ліки. Синові Дмитрику ліжечко купив. Премію отримав у березні 2004-го, а в квітні народилася дитина.
Розповідають, що частину преміальних Слапчук витратив на друк творів.
— От у Франції, коли літератор одержує Гонкурівську премію, він стає багатим. Видавці замовляють йому твори. І гонорари зростають. А Шевченківська премія — формальність, — зауважує поет.
Василь показує іменний диплом за підписом тодішнього голови Шевченківського комітету Івана Дзюби. Отримав його в Києві з рук голови Верховної Ради Володимира Литвина. Президент Леонід Кучма був у від"їзді.
За словами Слапчука, в Україні багато дрібних премій.
— Премія імені Тичини — 300 гривень, — округлює очі. — Це принижує і Тичину, і її засновників. Імені Огієнка — 500 гривень, президентська стипендія — 300.
На столі підстрибує мобільник.
— Дзвонив знайомий критик з Івано-Франківська, Євген Баран, — пояснює господар. — Якийсь журнал затівають, просить у мене вірші, прозу.
На порозі з"являється Лідія Олександрівна.
— Як завжди, віддасть безплатно, — каже упівголоса. — Моя пенсія — 360 гривень, його — 700. Це всі наші доходи. Кучма розпорядився "Таврію" дати, 10 років у черзі стоїмо. Губернатор квартиру обіцяє. А доти мусимо жити вдвох.
Василь нервово крутиться на візку. Суворо зиркає на маму. Та вмовкає.
— Дружина Наталя із сином живе у батьків, — пояснює. — Я туди зі своїм інвалідним візком не поїду.
Перебираючи фото, Слапчук згадує односельця, який служив із ним у Афганістані в одному батальйоні.
— Навіть не підійшов, — кривиться. — Українці на війні не дружні. От кавказці стоять горою один за одного.
Годинник б"є сім.
— Аптека зачиниться, треба антидепресантів і щось від серця докупити, — мати Василя квапливо натягає зимового светра.
Скаржиться, що давно не завозять безплатних ліків, які має отримувати її син.
1961, 23 грудня — Василь Слапчук народився в селі Новий Зборишів Горохівського району на Волині
1981, 18 червня — поранений біля афганського міста Джелалабад; нагороджений орденом Червоної Зірки
1982 — після листа матері Лідії Олександрівни до генсека КПРС Леоніда Брежнєва отримав у Луцьку двокімнатну квартиру
1983 — одружився з 28-річною вчителькою Оленою Егард із Челябінська
1986 — народився син Іван; розлучився
1991 — видав поетичну збірку "Як довго ця війна тривала"
1993 — закінчив філфак Луцького педінституту
2003 — померла дружина Олена; одружився з 35-річною Наталею Гранич, директором Волинської бібліотеки для дітей
2004, березень — Шевченківська премія за збірки "Навпроти течії трави", "Сучок на костурі подорожнього"; квітень — народився син Дмитрик
2005 — видав три романи
4 
35413
Коментарі