90-річний Олександр Голофаст і 83-річна Степанія Захаренкова одружилися торік у жовтні. З сином Олександра, 63-річним Іллею, живуть у найменшому в Україні райцентрі Герца на Буковині.

Хата при дорозі на Могилів-Подільський похилилася, шифер на даху поцвів. На стінах видно жовті плями — сліди минулорічної повені. Тоді вода піднялася до даху. Одне вікно в будинку нещодавно засклене. Через нього під час повені рятувальники витягали Олександра Голофаста. Його син врятувався від води, зачепившись за стовп електропередачі.

— Ми хотіли тихенько розписатися, без шуму, — запрошує до хати Степанія Іллівна. Аби потрапити до кімнати, треба пройти три коридорчики і п'ять дверей, які не мають замків. — Думали, старих у загсі бистро розпишуть. Але дівчата сказали, що закон один для всіх. Заставили місяць чекати. А за той час розказали про нас усьому місту. Приходимо в дом культури 8 жовтня, а там повний зал людей. Діти зі школи нам каравай подарили, рушник під ноги принесли. Квітів надарували стільки, що ледве додому віднесли. З Червоного Хреста й організації ветеранів принесли одіяло нове і великий набор посуду. Рушнички якісь дарували, скатерки. Я все на чердаку сховала. Коли старе зносимо, буду нове брати.

У кімнатці стоять два ліжка, між ними шафа, посередині — стіл. Щоби пройти, треба тулитися до стіни. Підлога встелена чистими доріжками, їх багато разів прали, тому нитки по краях вилізли й утворили бахрому. Взуття залишають біля входу.

— Це я позастеляла, — розгладжує ногою краї доріжки господиня. — Коли приїхала до нього у гості, після повені весь пол у болоті був. Два дні чистили.

На ліжку, закутаний з головою, спить Олександр Семенович. Він застудився два дні тому, коли лагодив дах, бо почав протікати. Степанія Іллівна вночі пішки ходила по лікарів, бо забула, як телефонувати у "швидку". Замість 103 набирала 03. Лікарі сказали взяти інгаліпт і парацетамол.

— Ми із Сашою 53 роки тому були сусідами, — хазяйка показує через вікно будинок навпроти, де колись жила з чоловіком. — Я була вчителькою молодших класів, а чоловік — перекладачем у КГБ. Своїх дітей я тоді не мала, тому бігала до сусідів гратися із сусідським хлопчиком. Це син Саші був, Ілля. Коли мій батько переїхав у Румунію на заробітки, чоловіка звільнили, бо працівникам КГБ не можна було мати родичів за кордоном. Ми переїхали в Кіцманський район.

Олександр Семенович ворушиться під ковдрою, кашляє. Степанія Іллівна подає йому чай, допомагає випити. Чоловік бурмоче, що 1941 року місто Герца два тижні горіло.

— Поспи, — закутує його дружина. — Цього року дали мені путьовку в санаторій. Там відпочивав і Олександр. Чогось він до мене вчепився. Розказав, що в Герці живе. Я сказала, що в 1946–1957 роках теж жила там, коло потока. Він згадав, що там учителька з чоловіком мешкала, його Іллю бавила. Навіть прізвище згадав — Захаренкові. Кажу, то це ж я. Так ми заново познакомилися. Він розказав, що жінка його вмерла. Жалівся, що надоїло йому самому жити, всухом'ятку їсти. Запросив до нього переїхати.

Господар кладе руки на коліна Степанії Іллівні, вона гладить його долоні. Обручок не мають. Кажуть, що купили по 10 грн простенькі, але носити їх було незручно, тому зняли.

— Я її на автобусній станції зустрів. Додому під руку пішли. Усім знакомим, які зустрічалися, казав, що це моя жінка. Я їй зразу сказав, що хочу розписатися. Не хочу, щоб сусіди говорили, що я любовніцу в дом привів.

Дружина гладить його по голові, сміється.

— У нас тільки тої любові, що обнімемося й поцілуємося. Але спали, доки не розписалися, на різних ліжках. Уже потім разом лягали. А на друге ліжко сина Іллюшу поклали. Він із нами в одній комнаті живе і не стісняється.

×