Олена Храбатин, 86 років, із села Вовчинець Івано-Франківської міської ради повені 1940-го та 1969-го пересиділа на стрісі власного будинку. У понеділок жінка вилізла на дах і зібралася помирати — до хати підійшла вода.
— Просилася: "Хлопчики, залишіть мене, я перечекаю тут смерть", — розповідає 33-річний рятувальник Міністерства з надзвичайних ситуацій Богдан Костишин. Чоловік веде до будинку на вул. Береговій, де живе Олена Михайлівна. — Казала, що все витримала в житті. Тому й не хотіла їхати.
У Вовчинцях річка Бистриця Солотвинська впадає в Дністер. У повінь затопило 640 хат. Вода вже зійшла. У селі смердить від намулу.
Ярослава Храбатин, 54 роки, ледве вмовила матір покинути будинок.
— Собаки Бім та Барсік плавали. Вода підійшла так, що на вулиці по пояс було. Де ми мали діватися? — говорить жінка. — Я вхопила собак. У стайні відв"язала худобу. Дві кози вискочили в яслі, бо то вище. Одна голову тягнула із води.
Ярослава кличе матір із прибраної від намулу кімнати, наказує переодягнутися в чисту спідницю.
— Мене, стару бабу, на коркошах (на спині. — "ГПУ") несли, — стає на поріг Олена Михайлівна. — Вони мені збрехали, що вода на метр іще підніметься. Я довго просила кози занести до машини. Кажу: як берете кози та пси, то ми йдемо, а як ні — то ні, — показує рукою на стайню. — Одні коти на грушці сидіти зосталися.
На вул. Береговій у хатах вода по коліна стояла. Олену Храбатин із донькою Ярославою, трьома козами та двома собаками вивезли до родичів у незатоплену частину села.
Одні коти на грушці сидіти зосталися
— Вода була рівно з дамбою. Потім почала розходитися по корчах. Думали, не скоро до нас прийде, бо берег засипали будівельним сміттям. Нам у сад нанесло пластикові пляшки та памперси. Запах страшний. Можна потравитися, — затуляє носа Ярослава. — Воду на обійсті побачили вдосвіта. Лягла біля мами. Десь під ранок відкрила фіранку. Глип у вікно, а то у дворі всьо пливе. Люди при свічках складали речі на шафи. Що встигли, виносили на стріху. На городі ніц не зберемо врожаю, — бідкається жінка. — Молоко буде та й сир козячий. Воду з обійстя машина цілий день качала. Потім люди намул з усюди вичищали. Маємо набагато більше збитків, ніж 1969-го. Хоча тоді й дамби на ріці не було. Хату не застрахували.
Олена Храбатин згадує повінь улітку 1969 року. Тоді постраждалим селянам держава заплатила по 29 крб.
— Вода була велика. Я взяла хліба та молока й пересиділа на стрісі, — поправляє хустину на голові. — Із старшою доньков Любою два дні сиділи. Страху тоді набралася. Патичками зі стріхи кидала на землю. Так чула, чи вода в хаті спала. Тоді молоді солдати плили на лодейці. Їх закрутило, бо були великі барани (хвилі. — "ГПУ"). Не могли до мене добратися. А цього разу ще більші барани йшли, сильно бушувало.
Каже, восени 1940-го Вовчинець також підтопило.
— За німців у нас була старенька хата, то по вікна вода йшла. На рік молодший брат Василь ловив сачком рибу на подвір"ї, — розповідає. — Мене у війну мали до Німеччини забрати на роботу. Ми знали, що по людях німці ходять. А мама на печі заховала, подушкою мене закрила. Як мені Бог дав вижити у війну й пережити зараз три потопи, то я ще 100 років буду жити!
Жінка йде до стайні, де прив"язана худоба. Трусить траву козам. Довгошерста смикає господиню за квітчасту спідницю.
— Я їх почешу та віглянцую. Як йду доїти, розмовляю з ними, — цілує тварин. — Женемо пасти за село до цвинтара, бо там не замулило й чисто.
1926, 1 травня — Олена Мацькур народилась у с. Вовчинець Івано-Франківської обл.
1940 — пережила першу повінь на річці Бистриця Солотвинська
1947 — одружилася з Іваном Храбатином, за рік народила сина Миколу
1954 — на світ з"явилася донька Ярослава
1969 — два дні сиділа на даху під час повені з донькою Любов"ю
1985 — пішла на пенсію з лісокомбінату в Івано-Франківську
2004, 16 жовтня — поховала чоловіка
Має п"ятеро дітей та вісім онуків
7 
35413
Коментарі