"Одна дала ляпас, інша за коси вхопила — якби не охоронець з автоматом, роздерли б"

 

Марія Панасюк з міста Нетішин на Хмельниччині здалася в полон бойовикам ДНР, аби ті випустили сина 20-річного Андрія. Пробула в терористів вісім днів. Хлопець разом із братом Іваном від березня брав участь в АТО. 31 липня поблизу міста Шахтарська Донецької області їхня колона потрапила в засідку. Важко пораненого Андрія бойовики взяли в полон.

Двійнята Іван та Андрій у жовтні 2013 року підписали контракт із 25-ю десантною частиною у Дніпропетровську. Іван закінчив училище, за фахом електрозварювальник. Андрій — Львівське училище фізичної культури.

— Була можливість влаштувати хлопців охоронцями на Хмельницьку атомну станцію, однак потрібна служба в армії, — говорить тренер Панасюків із боксу Максим Грушин, 33 роки. — Пішли в десант. Обоє кандидати в майстри спорту з боксу.

Іван служив водієм-механіком бойової машини десанту, Андрій — кулеметником.

— На АТО наш батальйон виїхав 14 березня. Страх появився після перших обстрілів. Тоді мінометами накрили. Було багато поранених, — згадує Іван. Лікує ангіну в інфекційному відділенні Нетішинської міської лікарні. Лежить у двомісній палаті.

— 31 липня наш батальйон отримав наказ із-під Амбросіївки прибути до Шахтарська. Йшли колоною. Мене з братом посадили на різні машини. Вранці прибули на околицю Шахтарська.

Бачу, з-за рогу будинку виїжджає танк. Метрів з 30 прямою наводкою б'є по беемдешці, на котрій Андрій. Там було нереально вижити. Я брата похоронив.

У БМД, крім водія, були троє бійців. На броні — ще п'ятеро.

— Відчував, щось має статися, — розповідає Андрій Панасюк. Розмовляємо в гуртожитку, де мешкають його батьки. У кімнаті під стіною стара шафа. Навпроти — диван. Упритул — стіл із комп'ютером, офісне крісло на колесах. Говорить повільно й мало. Іноді кривиться — чи то від болю, чи від спогадів.

— Перед самим Шахтьорськом примостився позаду на броні біля двігатєля. Танка не бачив, тільки відчув, як взривною хвилею мене відкинуло метрів на 20. Відкриваю очі: лейтенант Артьом Джубатжаєв без ніг повзе. Повертаю голову, а в іншого солдата все відірвано, на самому тулубі стоїть. З останніх сил став відповзати до йолки. Почув два постріли. Стогони стихли. Терористи пораненого лейтенанта й солдата добили.

У нагрудній кишені я тримав знеболюючий укол. Його видали перед виїздом. Уколов собі. Дістав опіки спини та сідниць, осколочні поранення рук, ніг, тулуба. Знеболююче тримало до обіду. Потім від больового шоку та знекровлення кілька разів непритомнів. Поранення дістав о шостій ранку. Мене знайшли в дев'ятій вечора.

Андрія знайшли ті ж танкісти, що підбили його машину.

— Потом лікарі казали, ще хвилин 30, і я помер би від знекровлення, — продовжує. — Тоді під йолкою привижався друг Віталік Бондаренко. Він загинув у літаку, коли в Донецькому аеропорту заходили на посадку. Говорив зі мною. Казав: "Ти виживеш". І я вірив. Коли знайшли, просився, щоб не дострелили, бо ще життя не бачив. Були місцеві бойовики, росіяни та чеченці.

Автівкою хлопця відвезли на допит. Потім — до лікарні. Андрій пам'ятав лише номер ­своєї дівчини Христини. Зателефонував їй. Та — Андрієвій сестрі Оксані, що живе у Дніпропетровську. У цей час до неї їхала гостювати мати.

— А на ранок вже з'явилося відео з допиту і з лікарні, — каже 43-річна Марія Панасюк. Сидить на дивані у себе в гуртожитку. — Його дочка знайшла в Інтернеті. Я одразу у Дніпропетровську СБУ звернулася, прокуратуру, його військову частину. А їм і діла до нас немає. Кругом одна відмовка: пропав безвісти. Зібрала які були гроші — і на попутках до Донецька.

У реанімації матір до сина не пустили. Місцева, яка носила в лікарню Андрієві бульйон, на кілька днів прихистила її. Жінка зателефонувала до Міністерства охорони здоров'я ДНР.

— Дали номер їхнього міністерства транспорту. Там сказали піти здатися в обмін на сина. 4 серпня пішла в колишнє приміщення СБУ, нині штаб ДНР. На посту до мене вийшов Ігор Безлер. Я стояла як залізна, страху не виказувала, сльозинки не проронила. Все говорила, що ми — слов'яни, і не годиться один одного вбивати. Написала заяву, щоб Андрія відпустили, або обміняли. Мене допитували. Звинувачували в безладах в Одесі, і "Правий сектор" шили.

Жінку утримували в невеликій кімнаті. З меблів був стілець і розкладачка. Охороняли чеченці.

— Я просила, щоб дали охороняти жінку, бо ж навіть страшно прилягти було. То в останні дні охороняла якась журналістка з Криму, — про­довжує Марія. — Годували раз у день. Через три дні я відмовилася від їжі. Два дні не їла. Прийшов Стрєлков. Я й перед ним теж ні сльозинки не проронила. Дякувала, що сина не вбили. Хоч і важко було ті слова казати, бо ж вороги. Говорила, як сина не відпустять, матимуть гріх до сьомого коліна.

8 серпня Марію Панасюк пустили до Андрія в реанімацію.

— Це була така радість, що моя дитина жива. Андрюха був спокійний, тримався мужньо.

У палату разом зі мною зайшли російські журналісти з камерами. Знімали сюжет, які де­енерівці людяні, що матері віддають пораненого ворожого десантника. Знайомі розповідали, що бачили той сюжет на одному з російських каналів.

Лікарі казали, що за ті вісім днів Андрія кілька разів намагалися викрасти. Хто то були, для чого їм хлопець, не пояснили. Професору, котрий лікував Андрія, погрожували автоматами. Він казав, якщо віддасть хлопця, той за кілька годин помре.

І Бабай (ополченець Олександр Можаєв. — "ГПУ"), і Безлер пропонували переїхати з сином до Росії. Обіцяли лікування, житло, гроші. Я казала, що люблю Україну. Коли Андрія перевели в травматологію, за ним перестали доглядати. Попросилася піти в аптеку ліків купити. Дали охоронця. А внизу — місцеві. Одна дала мені ляпас, інша за коси вхопила. Кричать: "бандерівка", "хунта". Свистять, у долоні плескають. Якби не охоронець з автоматом, роздерли б.

Кілька разів у палату заходили поранені де­енерівці. Раз принесли банан, іншого разу — каву. Андрюха каже: "Мамо, я боюся пити ту каву. Може, вони нас втравити хочуть". Я кажу: "Не бійся, сину, половинку я вип'ю, половину — ти. Як помремо, то разом".

11 серпня відбувся обмін полоненими. Чотирьох українців обміняли на сімох бойовиків.

— Обміном у більшості Бабай займався, — розповідає Марія Панасюк. — Відкриває стареньку "скору", на якій нас везли, і каже: "В последний раз спрашиваю: поедешь в Россию?". Кажу, що ні. Тоді він: "Ты до родной земли не доедешь". Нас обміняли біля Сніжного. Кругом розставили снайперів. Двоє поранених солдатиків несли на носілках мого Андрюшку, а третій збоку ковиляв.

У якомусь кар'єрі вирішили переночувати. Десь кілометрів 70 від Амбросіївки. Цілу ніч опіки сина мастила пентанолом. А в нього лише ті оченята блищать. Наступного дня в Амбросіївську лікарню по нас і поранених приїхав автобус. Позаду супроводжував "Урал". Як тільки від'їхали, на полі потрапили в засідку. Одного солдата із супроводу — одразу на смерть. Інший кинув мене на підлогу і прикрив собою. Йому куля потрапила в голову. А ті поранені кричать: "Мамо, ти жива?" — втирає сльози Панасюк. — Тільки з-під обстрілу виїхали, як автобус зупинився — радіатор пробило. Я давай тих закривавлених хлопченят у соняхове поле волочити. А вони стогнуть.

У соняхах просиділи до вечора. Вночі їх підібрали українській військові. Довезли до Тореза, посадили у вертоліт. За цей час в Андрюхи почалося загноєніє. У госпіталі під Запоріжжям його одразу на операцію. А я тих солдатиків мила, перев'язувала, губи їм змочувала. Мені донині то все сниться.

На запитання, чи знущалися над нею в полоні, Марія Панасюк опускає голову й тихо відповідає:

— Я не хочу про це говорити.

Держава ще ні копійки не виплатила

Марія Панасюк працює помічником вихователя в дитсадку. Отримує 1 тис. грн. Чоловік їздить на заробітки за кордон. Зараз без роботи. Живуть у гуртожитку.

— Довго не хотіли давати справку, як Андрій отримав травму, аж поки до телебачення не звернулася, — розповідає про сина жінка. — Багатьом пораненим пишуть, що травму дістав у побуті, або хронічне захворювання. А без справки ніякої допомоги не дадуть.

Он, в Андрія поламалися зимні костилі. Держава ще ні копійки не виплатила. Ходила до мера, щоб дав хлопцям по земельному участку. Ніякого результату. За гуртожиток плачу по повній, ніяких субсидій. Люди хлопцям на зимові речі зібрали.

Повного одужання лікарі Андрієві не прогнозують. У нього немає великого пальця на правій стопі. Відірвало при пораненні.

×