25 серпня виповнилося 70 років академіку, екс-нардепу Миколі Жулинському. Іменинник виїхав із Києва на озера на Волині.
— Я втік, щоб перебути цей жахливий день, — каже Микола Григорович телефоном. — Не хочу, щоб люди мучилися. Це ж треба квіти вибрати, подарунок.
У Луцьку — мій старший брат Станіслав, діти покійного молодшого брата Бориса — Оля і Андрій. Вони як рідні: Борис помер молодим, я опікувався ними. Колись працював на Волині на заводах — це мій рідний край.
10 днів Микола Жулинський відпочиває на озері Світязь, на базі університету "Гарт".
— Вода прекрасна, ідеш поволі, й холодок підіймається. Вугрів не ловив, мені всього шкода. Хоча в дитинстві багато ловили окунців, плотичок, верховодок. Мати смажила їх у борошні, ми їли їх із головами і хвостами.
У дитинстві я мріяв про дні народження. Ніхто їх не відзначав, бо мама не знала, коли я народився. Вона з батьком ходила до віруючих. У селі їх називали штундами. Немовлят лише святили у воді, не записували. Мама каже: "Хіба я пам"ятаю, коли ти народився? Вас у мене багато". Нас було семеро хлопців, двоє вмерли малими. Згадала, що тоді жито вижали, а картохи ще не вибирали.
Я пішов себе в район записувати сам, десь у сьомому класі. Думав: мрію бути письменником, то поставлю себе в один день із такими видатними людьми як Павло Загребельний і Володимир Дрозд. Якби знав, що День Незалежності припаде на 24 серпня, то записався б 24-м, — сміється. — Робив так: від 25 серпня до 19 грудня — зимового Миколи — оголошував святкуванням мого дня народження. Усім, хто приходив, казав: "Давайте вип"ємо за мене здорового".
Із дружиною Галиною Степанівною одружений 39 років.
— Я старим парубком женився. Аби це в селі було, мене б закидали грязюкою. Після закінчення педучилища працював в селі Озерськ Дубровицького району Рівненщини учителем. Село було забите: ні дороги, ні клубу, керосинова лампа. Спав на лавці, як спартанець. На літо приїжджав у Луцьк до дядька і тітки, там відчував себе городським. Але ж треба було заховати своє сільське непривабливе минуле. Навчитися танцювати чарльстон, носити штани вузенькі. Коли приходив із танців — тримався за одвірки, а дядько їх із мене стягував.
У Луцьку був приятель Валентин, а в нього сестра— школярка. Стали перетинатися в бібліотеці в Києві: я вчився в аспірантурі Інституту літератури, а Галя поступила в політехнічний. Коли треба було їхати за розподілом, зрозумів, що не можу її втратити. Зробив єдиний правильний у житті хід — женився на Галі.
Онуків прямих не маю. Моя донька Олеся не поспішає нас ощасливити.
У відпустці пише книгу "Моя Друга світова".
— Я графоман невиправний. Обурила заява Дмитра Табачника, що Велика вітчизняна — то не Друга світова. Для моїх волинян не мало значення: чи вітчизняна, чи світова. Для них то була катастрофа, бо кожний день чекали біди. Село наше тричі спалювали. Уночі могли прийти або радянська партизанка, або польська радянська партизанка, або хтось з Армії Крайової, або УПА чи загону енкаведистів. Книжку видам у цьому році.
4 
35413
Коментарі