— Ми тільки виходили у двір — зразу будувати хатку, — розказує Вероніка Коваль, 38 років, із міста Лубни на Полтавщині. — Її можна було влаштувати на дереві, у кущах. Кому батьки давали виносити ляльку з дому — це було щастя. Із тією дитиною носилися всі по черзі.
Канікули Вероніка проводила в бабусі в селі Солониця Лубенського району.
— У дворі паркан утворював невеликий закапелок. То я там влаштувала хатку. А моя подружка — у літньому душі. Так ми з нею були дві сусідки. Неодмінний атрибут хатки — це посудка. Шукали, де що могли. Миску з водою в собаки відібрали.
До гри підключилися сусідські хлопчаки. Вони взяли на себе роль глав сімейств.
— Пам"ятаю мій "чоловік", доки я на кухні поралася, заходився дах у будиночку робити. Узяв у баби сітку з огорожі, почав чіпляти її за паркан і підпирати. Зверху стару плівку. А щоб вітер плівку не зірвав — цеглинами поприкладав. Я саме з глини пиріжків наробила, коли він закінчив. Сказав, щоб на стіл накривала. Усівся у вітальні. Я на стіл накриваю, аж тут той дах нам на голови й гепнув. Добре, нікого не скалічив.
Дві дочки Вероніки теж грають у хатки.
— Але то вже не те. Це штучна хатка — із дому беруть лялькову колисочку, плиту з посудом і граються на якійсь лавці. Хлопці до них ніколи не підходять.
4 
35413
Коментарі