Містечко Вилкове Килійського району Одещини стоїть на воді. Вулиці тут перетинаються річками-єриками.

— У нас, как в Венеции, — хвалиться водій автобуса Сергій. — Люди выходят за калитку, садятся в лодку и едут по делам.

На набережній стоїть бронзовий пам"ятник дідові з хрестом у руках.

— Это старообрядцам, — пояснює водій. — Удирали сюда с русского Севера от преследований за веру. Построили поселок из ила и камыша.

Біля пофарбованої в блакитне старовірської церкви Різдва Богородиці жінки накривають на довгі дерев"яні столи. Сьогодні тут храмове свято.

Михей Соловйов, 68 років, хреститься двома пальцями. Він із залисинами, напідпитку. Одягнутий у картату баєву сорочку навипуск. Підперезаний кольоровим поясом із зеленими та червоними китицями.

— Ты какой веры? — перепитує Михей Микитович. — А, хохляцкой! Раньше наша церковь была камышовая, так ее спалили. Построили вот каменную. Завтра в Вилково приедет владыка. Приходи. Будет красиво.

Михей Соловйов мешкає на судноплавній вул. Перемоги.

— Есть лодочка у меня, но маленькая, — гладить широку сиву бороду. — У нас другого транспорта нет — только по воде. Воды мало сейчас в ерике, но моя проходит.

По той бік Дунаю розташована Румунія.

— Раньше на рыбалке заплывали, бывало, на румынский берег. Если приспичит в кустах похезать, — всміхається Михей Соловйов. — А щас нельзя — Европа! Арестуют.

Висить двометровий портрет Михайла Поплавського

Каже, що вирощує виноград, помідори, яблука, полуницю. Виноград у Вилковому родить дрібний, але солодкий. Його саджають поруч із полуницею, тому він переймає її смак. Із нього роблять вино, яке називається "новак". Вилковчани возять його на продаж до Одеси. Михей Микитович своє вино не продає, п"є сам.

Змалку ловить у Дунаї рибу. І вудкою, і сіткою.

— Таранка, жерех, ласкерик, царек, крапкарась, сазан. Сом, судак, рибец, толстолоб, селедка. Я работал рыбаком в колхозе имени Ленина. Плавал на судах: и в Германии был, и в Турции. Колхоз громадный — тебе не приснится, — згадує. — Его уже давно разокрали. А рыба осталась. Рыбинспекция здесь не гоняет.

Жінка з човна вивантажує яблука в картонних ящиках. Сама у вовняній хустці та гумових чоботях.

— С островов яблоки привезла, — каже вона.

Розповідає, що на острові в гирлі Дунаю має город. Люди там самі беруть ділянки. Після повенів він може перетворитися на твань. Дехто з часом кидає займанки. Лишаються занедбані дерева, кущі, грядки. На них можна збирати врожай, бо він нічийний. Трапляються і здичавілі корови. Іноді приїжджі мисливці полюють на них як на дичину.

Дорогою до Києва автобус робить зупинку в Ульянівці Кіровоградської області. Поруч з автостанцією є платний туалет із душем. Називається "Поплавок". Вхід — 1 грн. Там  є великий плазмовий екран. Перед входом на столику торгують горілкою "Кропива" за 22 грн із портретом Михайла Поплавського на етикетці.

— Це хутірець Поплавського, — пояснює прибиральниця.

Тут — батьківщина ректора Університету культури Михайла Поплавського. Біля входу в ресторан "Рідна хата" висить його двометровий портрет.

У Вилковому живуть старообрядці

Вилкове розташоване в гирлі ріки Дунай у плавнях. 1746-го його заклали російські старовіри, які втекли сюди від переслідувань з Архангельскої області. Збудували перші хати з очерету та мулу. Згодом до них приєдналися козаки — після того, як Катерина II розігнала Запорізьку Січ.
У містечку живе 10 тис. людей. 70% — росіяни, 25% — українці. Є дві школи, три церкви: дві належать старообрядцям, одна — православним з УПЦ МП. Половина вулиць Вилкового — це канали-єрики, що поєднані з Дунаєм. Найпоширеніший міський транспорт — човни.
Діставатися до містечка можна з Одеси, з автостанції на Привозі.
Ще — з Чорного моря, через канал Бистре. Але судноплавство там заборонене, бо 1994-го президент Кучма своїм указом створив тут Дунайський біосферний заповідник. Відтоді Вилкове і Бистре потрапили під охорону ЮНЕСКО. У цих місцях  заборонена будь-яка господарська діяльність.
Держпідприємство "Дельта-лоцман" хоче відновити судноплавство. Румунія протестує проти цього. Українські незалежні екологи підтримують її.

×