— Останні дні вночі прокидався і просив Бога, щоб до забави дожити. Хотів щасливо відпровадити два ювілеї — уродини Михаїла та день народження, — говорить львів'янин Михайло Галета. 21 листопада йому виповнилося 100 років.
О 14.00 гості чекають біля їдальні Львівського медичного університету. У Михайла Галети є син Богдан і донька Ольга, вони прийшли з родинами. Племінниці несуть великий торт із червоними маками.
Іменинника онуки ведуть по-під руки. Він спирається на милиці. Одягнутий у сірий в тонку смужку костюм. Поправляє капелюх.
— Сьогодні почуваюся, як кавалєр, — піднімається сходами. — Десять років тому пішов на базар, упав і повредив ногу. Три місяці був у шпиталі. Лежу на ліжку, нога — на витяжці. Приснився дядько з палицею в руках, на голові — циліндр. Каже: "Ти, чоловіче, будеш жив 100 років. Молися Богу". Потім по вистеленій доріжці пішов. Тепер знаю, що до мене Архангел Михаїл — мій ангел приходив.
Тяжко, що вже нікого зі знайомих не лишилося. Кожної неділі ходили до церкви, після відправи десь збиралися. Якось обійшов усі точки, нікого не зустрів. П'ять років тому померла жінка. Напевно, я лишився сам.
По черзі підходять гості. Дарують цукерки, конверти з грошима кладуть у кишеню піджака. На столі стоять салати, м'ясне, заливний язик. Підіймається чоловік із міськради.
— Від міського голови Андрія Садового та президента Віктора Януковича даруємо грамоту. А ще невеличку матеріальну допомогу на цукерки, — вручає 5-гривневу срібну монету й 1 тис. грн.
— Ото наш вуйцю зможе бізнес розпочати, — сміється племінниця Марія Балюк, 69 років.
Михайло Іванович живе з донькою Ольгою, 62 роки. Вона подарувала батькові колаж із його фотографій різних років. Повісила їх на стіні їдальні. Показує на чорно-білий знімок із немовлям.
— Тій фотографії вже 100 років. Батько народився в селі Воля Гамолецька, тепер то Брюховичі. У молодості був дуже гарний, із пишною шевелюрою. Ходив як франт, у капелюсі, парусинових мештах. Чистив їх зубним порошком. Виходив у світ елегантний. Замолоду грав у театрі. Каже, жалів балерин, бо були худесенькі та голодні — з іншими акторами підгодовував їх. Ніколи не скаржився, що його щось болить. Як на витяжці лежав, то весь медперсонал дивувався. Привезли одного альпініста. Він кричить, руками махає, а батько — ні звуку. Санітарки обурювалися: "Ви тут нюні розпустили. Там старий дід лежить, у нього повчіться".
Михайло Галета підводиться, поправляє піджак. Хустинкою витирає сльози.
— Як маленькими були, до нас прийшли поляки. Забрали останній кусок хліба, ми лишилися голодні. Батька тоді взяли на австрійську війну. Як із фронту повернувся, ми йшли з ним до церкви. Він мовчав-мовчав, а тоді каже: "Ти маєш усе пам'ятати, шо ти є українець". Моя мама була полячка. Як пішов у ремісничу школу, мене вчитель хтів до Польщі забрати та поляком зробити. Та я не поїхав.
Мій тато був стельмахом, робив карети, брички. Я до 100 років дожив, бо багато літ із живим деревом працював. У Другій світовій війні був на фронті. Нас семеро пішло в розвідку. З траншеї шапку підніс, у неї вистрелили. Один солдат виглянув — його вбили. А я лишився живий.
Гості розливають коньяк.
— Як заміж за Богдана зібралася, дуже діда боялися, — розказує невістка Ірина. — Він змайстрував мені стільницю й каже: "На, роби пироги. Щоби наш Богдан не був голодний".
Після кави співають "Многая літа". Ювіляр підспівує.
— Дуже шкодую, що за життя не скінчив вищої школи. Мав свою майстерню на вулиці Лисенка. Прийшли совєти і питають, чи маю дозвіл на приватну справу. Я свої документи виклав. Вони їх забрали. Казали, що будуть перевіряти, чи не фальшиві. Донині не повернули.
8 
35413
Коментарі