Мій батько рано помер, на початку 1940 року. Я тільки закінчувала середню школу. З початком війни в 1941 році мене в бригаді дівчат послали копати протитанкові окопи. Потім наше місто Миргород окупували німці. Коли весною 1943-го нас звільнили, мене з дівчатами райком комсомолу відправив збирати урожай на землях Полтавщини. Усі хати згоріли. Ми шукали якусь конюшню або сарай і на соломі покотом спали. Їли що знайшли. А нас їли воші. Косили косами або серпами, копали що де залишилося. І так до осінніх холодів.
Потім нас повезли в Красний Луч (Луганщина), дали ломи — ми видовбували вмерзле в землю обладнання взірваних перед відходом радянських військ вугільних шахт. Шахтарські сім"ї жили в скруті, вся надія була на роботу в відновлених шахтах.
А от директори були ситі й здорові та брали з шахтарської столової кілограмами тушонку і омлет (я працювала калькулятором в столовій і це бачила своїми очима).
Потім я послала документи в інститут і, одержавши визов, поїхала у Київ на навчання. Нас, дівчат-студенток, послали на лісозаготовку дров в Пуща-Водицю. У Пущі були міни, і одна студентка підірвалася, загинула.
Студенток, які не мали з чого жити, в інституті приймали на роботу. Я працювала в бібліотеці. Та вчилася як усі, отримала диплом з відзнакою.
Потім була направлена на роботу на Львівську залізницю, де пропрацювала 30 років, пройшовши шлях від інженера-економіста до начальника відділу (зі званням полковника). Зараз отримую пенсію 400 грн. А військові полковники, які тепер ідуть на пенсію, отримують тисячі гривень, хоч вони тільки чули, що була війна, а її і не нюхали.
Я це все написала для того, щоб молоді люди знали, як і де старше покоління внесло свій вклад в розбудову України. А тепер потребуєм їх допомоги (за що їм дуже вдячні).
Бажаю молодому поколінню мирного життя, економічного благополуччя — за яке вам, молодим, треба боротися. Ви переможете.
м. Київ
2 
35413
Коментарі