71-річний Іван Гретченко із Черкас понад 40 років очолює обласне товариство Червоного Хреста. У його робочому кабінеті по вул. Смілянській відкриті вікна. Іван Іванович зачиняє їх — на дорозі гуде транспорт.

— У 1947-му, що б там не казали, голод був, — згадує про дитячі роки. — Я пам"ятаю свої попухлі ноги. Ходили з Миколою за вісім кілометрів у Чигирин за хлібом, мама в четвертій ранку будила. Черги страшні! Постоїмо в одній і — в другу. Йдемо додому, ну щіпаємо ж хліба по стілечки! — показує пучку. — Поприходимо — половини хлібини немає.

Каже, що народився в сім"ї колгоспників.

— Батько Іван трактористом був. Війна застала його в Москві — переганяв трактори зі столиці до Харкова. Загинув під Корсунем-Шевченківським. Прийшов сусід дід Андрій Пімонович, каже матері: "Хтодоре, тобі похоронка". Досі перед очима сльози-обмороки матері. Нас троє в неї було. Мені було 5 років, братові Миколі — 3, а Гриші — півтора. Мати робила ланковою в колгоспі. Десять кілограмів не вистачило до п"ятисотенниці (хто вирощував на гектарі 500 ц буряків. — "ГПУ"), щоби стати героєм. Тоді облік був строгий. Зараз приписали би десять разів.

Згадує, що у хаті вирощували шовкопряди. Сім"я ночувала на сіні.

— Звечора їдемо з Миколою за 12 км в Ільківці по шовковицю. Повертаємося додому з оббитими ногами, у час ночі. Перед обідом Микола — за листям, а я — на жнива. Якось їхав машиною із синами, коли ще школярами були. Оце кажу, до цього села пішки ходив. "Та-а, — відповідають, — ко-о-ли це ще було!" Зупинив машину: "Вилазьте й ідіть!". Сам заїхав до товаришів. Приїжджаю до матері, а вони ледве сидять, брудні ноги витягли.

Чоловік помер, сина вбили, невістка ще та п"яниця

Згадує, що п"ять разів розбивав машину в аварії.

— Губу колись у руках приніс, пришивали. Їхав своєю машиною, вискочив на дорогу один дурень. Я вивернув руля в будівлю лікарні, що в Червоній Слободі (село у Черкаському районі. — "ГПУ"). Оце мені не хочеться сідати за руль.

Про дружину Віру говорить неохоче: розлучився із нею у 1980-х, жінка виїхала до США. Син Олександр, 45 років, демобілізований офіцер, 41-річний Віктор, очолює господарчий відділ облдержадміністрації.

— Маю двох онук. Настя Сашина студентка другого курсу романо-германського факультету Черкаського університету, Вікторова Оля десятий клас закінчила. Щоліта брав їх на роботу молодшими сестрами: хворим продукти купляли, прибирали. Кажуть мені: "Дідуля, развє люді моґут так жить?". "Оце, — відповідаю, — щоб ви співчуття мали до тих, хто війну пройшов. У Суботові Марія Кошова виховує п"ять дітей. Чоловік помер, сина вбили, невістка ще та п"яниця. Десять років опікуюся ними. Дівчата Юля, Люда і Ніна вже заміжні, Олег вчиться в пожежній академії, Григорій школу закінчує. Хотів Олега у військове училище прилаштувати, так баба вперлася: ось у нас ліс, почалися разработки. А я кажу: сьогодні пиляють, а завтра — ні, зіп"ється хлопець. Зійшлися на пожежному. Присягу на Тарасовій горі склав, то я йому свій мобільний телефон подарував.

На робочому столі Івана Гретченка рожеве керамічне порося.

— Це мені подарували в рік свині, — брязкає скарбничкою.

1937, 23 вересня — Іван Гретченко народився у селі Суботів Чигиринського р-ну на Черкащині

з 1956-го — чотири роки служив на Чорноморському флоті

1962 — закінчив Черкаський медичний коледж, став заступником голови обласного товариства Червоного Хреста; одружився із Вірою Ткаченко зі Звенигородщини, за рік народився син Олександр

1964 — отримав двокімнатну квартиру в Черкасах

1966, 25 листопада — народився син Віктор

1990 — від мікроінсульту померла мати Хтодоря Єпіфанівна

×