Позаминулого року я познайомилась у Кракові з однією німецькою письменницею. Ця розумна молода жінка любила повсякчас демонструвати свою толерантність та політичну коректність.
Коли хтось із поляків зачепив тему нацизму, вона "розродилася" двогодинним монологом. Проаналізувала соціальні, національні, політичні, історичні та психологічні аспекти виникнення Третього рейху. На завершення імпровізованої лекції навіть заплакала.
Дотепер ми з нею листувалися. Це була її ініціатива, не надто зрозуміла мені. Адже спільних тем знаходилося не так багато і спілкування було радше напруженим. Я відповідала коротко і рідко, робила кількамісячні перерви між листами. Вона ж відгукувалась одразу. Писала багато і, якщо чесно, нудно. При цьому щоразу зауважувала, що мовчати так довго, як це роблю я, — неввічливо та не по-європейськи. Однак підкреслювала, що з розумінням ставиться до моєї непристойної манери.
Навіщо українцям перекладати книжки українською мовою?
І ось я знову отримую її мейл — як завжди, щирий та милий. Вона пише, що почула недавно жарт про українців, який страшенно їй сподобався: "Навіщо українцям перекладати книжки українською мовою, якщо все вже перекладено російською?".
Мабуть, я мала б написати їй обуреного листа зі звинуваченнями та поясненнями. Але я просто не відповіла. Може, це неправильно. Проте нехай вона ліпше вже остаточно переконається у моїй невихованості, аніж, прочитавши ображену відповідь, битиме себе в груди та заливатиметься слізьми.
Зрештою, наше листування не могло продовжуватись і з іншої причини: у нас виявилося надто різне почуття гумору.
2 
1
Коментарі