98-річний Дем'ян Сорокопуд із села Лопатинці Жмеринського району Вінниччини побрався з 71-річною Марією Плащевською. Церемонію вінчання провели в його будинку.

— Приїжджали зі Жмеринки брати і сестри по вірі, — розповідає Дем'ян Петрович. Вони з дружиною ходять до протестанської церкви п'ятидесятників. — Так гарно було. Усі молилися, а ми давали одне одному присягу.

— Стояли на колінах, просили в Бога, щоб не обіжали друг друга, жаліли, — додає Марія Олексіївна з кухні.

Вона зранку зайнялася пранням. У хаті чути хлоркою.

— Це я "білизни" трохи добавляю, щоб краще відстірувалося. Брат Домен, — звертається до чоловіка, — біжіть, понаблюдайте за молоком, щоб не збігло. Ви все одно погано чуєте, то я все розкажу.

Пояснює, що Доменом в селі називають, бо Дем'ян складно вимовляти.

Сідає на стілець, поправляє пов'язку з ватину на спині. Хоче розігнутися, зойкає.

— Біду маю зі спиною. Не можу рівно сидіти. Тільки зігнута й роблю щось. У мене грижі й поліартрит. І в дєдушки тоже, ходити не може. Оце хіба по хаті туди-сюди, — йде на кухню. Молоко збігло. Жінка витирає газову плиту.

— Та я ж дивився за молоком, — виправдовується чоловік. — Просто не встиг газ виключити.

— Молочко нам приносить віруюча. Із нього робимо сир і сметанку. А продукти привозить жіночка із собесу. Приїжджає раз на три дні. Даю їй гроші. За один раз не менше сотні. Зараз усе дорого. Привозить нам хліб, масло, ковбасу, сир. Із моєї пенсії вищитують за її услуги гроші. Я сам не знаю, скільки мені начисляють, — каже Дем'ян Петрович.

2001-го він поховав третю дружину Анастасію.

— Відтоді Маруся стала до мене приходити. У всьому помагає: город сапає, стірає, прибирає. Ми рішили, що треба разом жити. Щоб люди не говорили лишнього, розписалися й повінчалися.

— Сама я немєстна, — каже господиня. — Родилася в Польщі, біля Кракова. Після війни всіх українців звідти виганяли. Переїхали в Україну. Із першим чоловіком розписалася, коли мала 17 років. Народився син. Потом оказалося, що в нього, крім мене, ще одна жінка є, з якою він теж розписаний. А в нас вже син народився. Почала вимагати з нього алімєнти. Він сказав, що нічого не дасть. У суді його налякали, що будуть судити за двоєжонство. Він у мене перепросив, щоб прийняла назад. Согласилася. По вєрбовці поїхали в Казахстан на будівництво. Ще дві дочки народили. Але він не успокоювався. Знов куралєсів. Ми повернулися в Україну. Остановилися в Немирівському районі, там чоловіків брат жив. Як мій помер, брат запросив до себе жити, бо в нього не було дружини. Тоді я ошибку зробила, покинула хату, яку колгосп дав. А брат пив. Дочки мене забрали. Бо до них слухи доходили, що він мене обіжає. Купили мені хату в Лопатинцях.

Зітхає. Витирає сльози.

— Добре, хоч на старості років спокійно живу.

До хати заходить Наталія Біланович, 35 років. Вона соціальний працівник, опікується Дем'яном Сорокопудом. Витягає з пакета білий хліб, пряники, масло.

— Ось ваш заказ, — усміхається. Складає пакет, засовує в карман. — Я з дєдушкою вже 15 років працюю. Був, канєшно, трохи живкіший раньше. Помню, у 80 років ще по гриби сам ходив. Любить щось вкусненьке. А найбільше — свіжі огірки і помідори. Зараз теж замовляє їх купити, хоч і дорогі. Перед весіллям тітка Марія все питала: "Що мені робити? Виходити за дєдушку замуж чи ні?". Але Дем'ян Петрович із кожною жінкою розписується. Віра така, щоб перед Богом і людьми були жонаті.

Голова сільради Біликівців і Лопатинців Любов Вакула, 53 роки, розписувала подружжя.

— На розпис ми виїжджали до них додому, — каже вона. — Було всього дев'ять чоловік. Діти не приїхали їхні, не змогли. Але син Сорокопуда прислав листа, що не возражає, щоб батько женився.

×