— Про таких, як я, згадують раз на рік — 3 грудня, на Міжнародний день людей з інвалідністю. Назва ріже вухо. В Америці кажуть "люди з рівними можливостями". Мені ж подобається — "особливі люди", — говорить киянин 28-річний Антон Дубішин. Має рідкісне генетичне захворювання — спинальну м'язову атрофію. Його м'язи нерозвинені, тіло майже повністю знерухомлене.
Зустрічаємося з Антоном та його матір'ю 49-річною Наталією в їхній квартирі на 13‑му поверсі. Живуть на столичній Воскресенці. У коридорі стоїть світло-синій візок, подібний до дитячого. Кімнатою літає зелений хвилястий папуга Кеша.
— З дитинства люблю тварин. Мрію про німецьку вівчарку, — каже Антон. Він лежить на дивані. Слова трохи розтягує. Має тонкі ноги й руки. — До дев'ятого місяця розвивався як звичайна дитина. Потім проявилася хвороба. Лікарі сказали, що до 5 років не доживу, бо маю слабкі легені. Помру від першої серйозної застуди. А я вже пережив кілька запалень легенів.
На плече чоловікові сідає папуга. Починає скубати футболку і голосно цвірінькати.
— Коли вперше прийшла з сином до невропатолога, порадили здати його до дитячого будинку. Одразу відмовилася, — говорить Наталія. — Після школи навчалася на кухаря. Але не закінчила. Коли у сина проявилася хвороба, пішла працювати прибиральницею. Доки він спав, з 5:00 до 9:00 була на роботі.
Майже 15 років Антон відвідував київський центр реабілітації "Милосердя". Там для неповносправних дітей влаштовували екскурсії, свята, фізичні заняття.
— У центрі мені постійно робили масажі. Завдяки цьому тепер можу тримати голову. Раніше м'язи шиї не витримували, — продовжує чоловік.
2008-го він заснував організацію "Особлива команда".
— Якось у магазині зіштовхнувся з компанією нетверезих чоловіків. Сказали, що таких, як я, треба тримати вдома під замком, — говорить Дубішин. — Після того як прорвало. Почав писати вірші. Заснував "Особливу команду". Домовляюся про поїздки для друзів із фізичними вадами до музеїв, соборів, на театральні вистави.
Їжджу до в'язниць, колоній для неповнолітніх, центрів реабілітації для наркозалежних. Розповідаю їм, що вони теж потрібні людям. Треба боротися за краще життя. Часто дорослі плачуть.
Нещодавно їздив у 204-ту столичну школу, виступав перед третьокласниками. Цікавилися, чому я такий маленький. Відповів, що маю викривлення хребта. Як заговорив про сколіоз, усі вирівняли спини.
З 2014-го Антон допомагає військовим на Донбасі. Гроші віддає зі своєї пенсії, збирає через соціальні мережі.
— Якось потрібні були навушники для артилеристів. Канадська діаспора закупила 20 пар. Одна коштувала майже 20 доларів — 530 гривень. В Україні їх продають уп'ятеро дорожче. Відправили на моє ім'я. Посилку затримали на кордоні. Сказали, якщо вартість перевищуватиме 150 євро, повинен доплатити кошти. Знайомі звернулись у Міністерство оборони. Навушники привезли. Тепер передачі для військових приходять вчасно.
Іноді збираю продукти й кошти для дитячих будинків біля входу до супермаркетів. Одного разу підходив чоловік напідпитку. Купив собі півлітра спиртного, а решту поклав мені до скриньки. Навіть безхатьки давали гроші. Чоловіки у дорогих костюмах відповідають стандартно — "немає часу".
Антон кидає погляд на ряд із десятком золотих статуеток у серванті. Біля них стоять грамоти.
— Більшість отримав за волонтерську діяльність і виступи на благодійних концертах, — каже. — Якби нагороди були із золота, давно би переплавив. Віддав би хлопцям на фронт. А так стоять, пилом припадають.
7 
35413
Коментарі