70-річний Борис Ревенко працює в Луцьку режисером народної самодіяльної кіностудії "Волинь". Спускається в підвальне приміщення металевими сходами.
— Колись тут була котельня, — розповідає Борис Павлович.
Сходи ведуть до невеликої кімнати, обставленої кількома рядами червоних крісел, як у кінотеатрі. Протилежна від входу стіна заставлена стелажами. На них кіно- і відеокамери, старі фотоапарати.
— Хочу відкрити в Луцьку музей кінематографа і фотографії. Матеріалів назбирав достатньо. Обіцяють виділити приміщення в народному домі "Просвіта", 90 квадратних метрів. На початку 1990-х нашому кіно прийшов гаплик. Зникли кіноплівка і хімікалії. А в Луцьку було на той час 400 кіноаматорів, які знімали на восьмиміліметрову плівку. І куди було всю цю апаратуру дівати? Я тоді кинув усім клич: "Приносьте все, що назнімали. Я вам переведу його на відеоносії. А апаратуру не викидайте, залишайте нам".
Борис Павлович дістає з вітрини невелику чорну фотокамеру на дерев"яному триногому штативі.
— Як новенький, — стукає по ніжці. — Хоч йому вже більше ста років. Штатив передала Ірина Левчанівська, вона ще в 1930-х фотографувала. А камера німецька. Такими знімали Другу світову війну. Портативна, маленька. Сховав за пазуху, перебіг, куди треба, і далі знімаєш. Касета розрахована лише на півтори хвилини. Камеру, монтажний стіл і проектор принесла донька радянського офіцера. Сказала, що батько підібрав її в боях під Луцьком. Знімав нею десь до 1980 року. Потім помер. Я питаю: "А де матеріал, який він назнімав? Там же могли бути ще зйомки з війни". Виявляється, вона переглядала плівки й побачила там батька з коханкою. З того горя всі плівки викинула.
Ревенко показує портативну камеру з ручкою.
Зарплата тоді була більше тисячі рублів
— Японська, — пояснює. — Усі мильні опери знімали саме такими — і "Багаті також плачуть", і інші. Чого? Бо плівка всього лише вісім міліметрів, вартість такого фільму в п"ять разів менша. А потім уже копіювали на більший формат.
Борис Ревенко родом із Черкащини.
— Мама у війну німцям юшку варила. Знала трохи німецьку мову. То все, що чула, передавала через племінницю партизанам. Їй потім дали медаль "За отвагу". А це мій дядько, він був морським капітаном, — показує стару картонну фотокартку. — Його 1937-го посадили як сина куркуля. А як війна почалася, швиденько звільнили, бо не було кому кораблями командувати. Закинули в Севастополь, дали корабель із двома тисячами ранених. Він їх вивіз, а сам загинув під час бомбардування. Отримав посмертно Героя Радянського Союзу.
Навпроти камер висять фотографії, зроблені Борисом Павловичем 40 років тому під час служби на китобійній флотилії.
— У Примор"я поїхав за комсомольською путівкою, — ділиться. — Українців там повно було. Платили добре. Я тепер маю пенсію 1500 гривень, а тоді була зарплата більше тисячі рублів. Квартиру одразу дали. Правда, вдома бував місяці три на рік. Решта часу — в рейсі.
Показує фотографію, на якій із борту корабля в море скидають мішок. Поруч оркестр.
— Це так хоронили, — пояснює. — Замотували в брезент, клали два гарпуна, щоб не сплив. Відспівували, потім піднімали і кидали в море. Поки до дна дійде, його з"їдять. Зазвичай дві-три людини за рейс помирали. А коли працювали в субтропіках, то 12 чоловік за кілька місяців не стало.
1974-го Ревенко переїхав до Луцька. Останні три роки працює над фільмом про дитинство В"ячеслава Чорновола.
— Ми ж із ним земляки, росли в сусідніх селах на Черкащині.
1937, 25 квітня — Борис Ревенко народився в с. Журжинці Лисянського р-ну Черкаської обл.
1938 — родина переїхала до сусіднього с. Єрки Катеринопільського р-ну
1953 — вступив до Ростовського кінотехнікуму
1957 — служба в армії в Ростові-на-Дону
1960 — поїхав за комсомольською путівкою в місто Арсеньєв Приморського краю
1961–1974 — працював в антарктичній китобійній флотилії
1974 — переїхав до Луцька
1975 — режисер народної аматорської кіностудії "Волинь"
2004 — почав знімати фільм про дитинство В"ячеслава Чорновола
Син Анатолій працює в Києві оператором на телеканалі ІСТV, донька
Ольга вчителює у Москві
3 
35413
Коментарі