— Серед наших пацієнтів були Наполеон, Ленін, Єльцин, — каже старша медсестра зі столичної психіатричної лікарні №1 Тамара Александрова, 74 роки. У закладі працює 50 років.
— Наполеон ходив у фетровому капелюсі, перемотувався чорною стрічкою "випускник". Карту на підлозі креслив. Готував "солдатів" до воєнних дій. У сусідній палаті лежав Ленін. Маленький на зріст, із борідкою, кепкою й одягом, як у вождя. Виступав із промовами, закликав до революції. Обоє лікувалися 30 років. Давно повмирали.
Недавно Янукович виписався. Потрапив до нас перед виборами із шизофренією. Йшов вулицею і роздавав зустрічним міліціонерам вказівки, представлявся їм президентом. Ті скрутили його й привезли до нас. На папірці зробив собі посвідчення на ім'я Віктора Федоровича. Ображався, що йому не вірять. Як пішов на поправку — говорив, що він родич Януковича. Має 40 років, невисокий на зріст, худий, лицем на президента не схожий. Тільки голосом його копіював. Пролежав усього місяць, швидко одужав. Минули вибори, й він заспокоївся.
Обертається до медсестри, яка сидить у кутку:
— Люда, пам'ятаєш, як під час помаранчевої революції у нас Ющенко лежав?
— Та ні, Ющенка вже не пам'ятаю, — знизує та плечима.
— Зараз "політиків" немає. Лежать наркомани, професори, міліціонери. У них психоз розвинувся через нервову роботу, від стресу, травми, спадковості. Під час приступу з'являється неземна сила. Один пацієнт вирвав батарею й кинув на підлогу. Була зима, коли топили добре. Кип'ятком ошпарив 182 пацієнтів. Після уколу проспався й каявся у скоєному.
Тамара Дмитрівна родом із Луганська. До столиці переїхала за чоловіком.
— Він поступив у транспортний інститут. Наш перший син помер у Луганську, нічого не тримало. Там працювала медсестрою в операційному відділенні госпіталю. Сестри казали: ти з розуму з'їхала, що йдеш у психіатрію. Старша була головним хірургом МВД у Луганську. Молодша завідувала кафедрою Першого московського медінституту.
Як прийшла на роботу, боялася хворих. Ходила по палатах у супроводі двох кремезних санітарів. Якось напала жінка, колишня вчителька. В неї психоз розвився дорогою в поїзді, їхала з Польщі до Луганська. В той день якраз вибухнула Чорнобильска АЕС. Вона почала кричати, кидатися на пасажирів. Із вокзалу її відправили до нас. Підійшла до мене ззаду, схопила за шию. Я злякалася, почала задихатися. Санітари відтягнули її. Потім жінка розказувала, що душила в мене на плечах великого орла. За три місяці її підлікували й виписали.
Виходимо на коридор. Біля вікна курить високий непоголений чоловік. Вирячує очі, роззирається навкруги. Кричить: "Акули, акули! Вони зараз нас з'їдять".
— Надто буйних санітари прив'язують мотузками до ліжка й тримають так 2 години. Або роблять укол, після якого пацієнти сплять. Якось зчепилися двоє хворих. Один розбив скло й вирвав ґрати на вікнах. Хворий випав із вікна, я впала на нього, і зверху на нас двоє санітарів. Це був перший поверх. Мужики так придавили, що все тіло ломило після них. Два дні сиділа вдома, робила перев'язки. Тоді чоловік уперше сказав, що треба звільнятися. Невдовзі зібралися з ним у театр. Вийшли на трасу зловити таксі. Помітили психа, що намагався кинутися під машину. Побігла за ним, повалила на землю. Роздерла ноги, порвала капронові колготки. Розбила собі голову, шрам на потилиці лишився на все життя. У відділенні мені обробили рани. З перемотаною головою поплелась під ручку з чоловіком додому.
Зарплата в Тамари Александрової 1350 грн, у решти медсестер 1100. У санітарів 900 грн.
— Збираюся на пенсію, але не хочу, бо звикла. Хворі одні й ті самі. Проводять тут усе життя. Коли помирають, усі плачемо. Чоловіка я поховала. Донька живе із зятем і онукою в іншому кінці міста. Мають трикімнатний будинок. До себе жити не запрошують. Місця на всіх не вистачить.
1 
1
Коментарі
2