Наталю Кучерук, 100 років, із села Кудіївці Жмеринського району на Вінниччині ледь не поховали живою. Вона проспала 27 днів.
Її хата в центрі села. На подвір'ї сипле зерно курям Надія Кучерук, дочка довгожительки. Запрошує до літньої кухні. Каже, що будинок двом братам віддали. А вона з чоловіком та матір'ю в літній кухні на три кімнати живе. Просить зачекати, доки розчеше матір. Та слухняно підводиться з ліжка.
— Мама недавно простудилася, тому я її на вулицю не випускаю, — говорить 58-річна Надія. — Можна б у лікарню завезти. Але як скажу, що їй 100 років, хто там до неї буде дивитися. Самі лікуємо. Баба ще й упирається — не хоче пігулок пити. Мушу сваритися.
Похапцем зачісує матір гребінцем. У Наталі Степанівни рідкі сиві коси нижче плечей. Вона просить дочку зав'язати їй хустку. Коли всміхається, видно, що зубів нема.
— Коли мені 97 років було, я на леваді гусей пасла, — шамкає. — Там зозуля була. Дай, думаю, спитаю, скільки я буду жити. Вона мені 101 год накувала. Я чуть не збилася, доки щитала. А вони мене хотіли на 99-му году поховати. У вас грошей на похорон не було. Я ж знаю, от і не помирала. А до слєдующого року підготуйтеся добре.
Надія сідає на поламаний стілець біля материного ліжка. На очі їй навертаються сльози. Каже, щоразу плаче, коли хтось їй говорить про смерть матері.
— Торік мама нас дуже налякала. Помер мій кум Гріша. Вона його дуже любила. Бо він, коли в гості приходив, обіймав її, на руках піднімав. Коли сказала їй про його смерть, вона на лиці змінилася. Ввечері лягла, як завжди, спати. А зранку не просинається. У нас заведено, що я кожного ранку питаю маму, що на сніданок готувати. А тут розбудити не можу. Думаю, хай вона його похорон проспить. Але й на третій день не проснулася. Тільки трошки видно було, як дихає. Чим далі, тим менше було відчутне биття серця. Через тиждень думала, що вона померла. Одначе продовжувала поїти її з ложечки солодким чаєм. Уже до похорону готовилася. Та зранку на 28-й день вона відкрила очі й попросила їсти. Питаю, що саме хоче. А вона: все, що є, неси.
Наталя Степанівна закашлюється. Донька дає їй теплого чаю.
— Мені мама снилася, — говорить Наталія Степанівна, відкашлявшись. — Вона молодою померла, в 31 рік грибами отравилася. Я її молодою запомнила. Снилося, як я дитиною з нею гралася. Проснулася, а вона ніби коло мене стоїть. Кажу їй: "Мамо". А вона мені: "Я ж дочка твоя". Придивилася — точно моя Надя. А як на мою маму схожа.
У кімнаті стоїть іще одне ліжко. Ковдру на ньому поправляє чоловік Надії — Василь. Тут по черзі ночують він, його дружина чи сини, щоби наглядати за Наталею Степанівною вночі.
— Зараз наша бабця трохи подалася здоров'ям, — косує на тещу Василь. — Вона ображається, коли кажемо так. А торік іще сапку в одну руку хапала, другою на палку спиралася і на городі поралася. Гусей, курей пасла.
Наталя Степанівна прислухається, повертаючись правим вухом. Коли чує, що її хвалять, усміхається беззубим ротом, киває.
— Отакий чистенький город був, як стіл витертий, — говорить. — Я всей бур'ян руками вибирала. І цей год пішла би, якби не Надя. Бо коли ходиш, робиш, доти й живеш.
Позаду на шафі стоять ікони. Поряд — металева кружка з водою та ліки.
— Я молюся за дітей і онуків, коли сама лежу. Відколи спала довго, частіше молюся. У мене такий дар появився, що чужу смерть чую. От як має хто померти в селі, я перед тим цілу ніч спати не можу. І зле мені чогось стає, пам'ять кудись дівається. Жаль, що нічого зробити не можу.
2 
35413
Коментарі