Жіночі образи накопичуються та передаються хворобами

Народженим у таборах дітям змінювали прізвища

За рік до мого народження мене побачила няня моєї матері. Вона була знахарка. Коли вже лежала при смерті, мама пішла її навідати. Няня одразу сказала: "У тебе буде дівчинка". Й дала домотканий рушник, щоб витирати немовля. Мати розплакалася, бо переживала, що за три роки шлюбу в них із чоловіком не було дітей. Але рівно за рік після смерті знахарки народилася я.

 

З дитинства було цікаво слухати бабині розповіді. 20‑річною з її слів записала історії родини. А коли синові у школі дали завдання зробити дерево роду, підійшли до цього серйозно. На ватмані намалювали дерево на п'ять поколінь, роздрукували фото всіх членів родини, підписали дати народження, а покійних родичів – смерті.

Написати книжку роду все не було часу. Жартувала, що вийду на пенсію і займуся цим. Карантин став манною небесною. Наш заклад один із перших перейшов на роботу онлайн. У проміжках між дистанційними уроками знаходила час на записи. Завдяки своїй матері, в якої добра пам'ять, дослідила три родових дерева.

Книжку "Історії мого роду" писала швидко, ніби родичі хотіли, щоб про них згадали. Дехто з них навіть з'являвся у снах, хоча їхніх фото не було. Символічно, що надрукували книжку в день 100‑річчя моєї баби.

Про дев'яте коліно нашого роду розповідала баба Текля Саєнко. В юності її історії здавалися казкою. Потім випадково знайшла її рукописи, де вона все детально розписала на 30 сторінках.

Мої предки в дев'ятому коліні були австрійцями. У XVIII столітті переїхали в Україну. Це був короткий період правління Російською імперією Петра ІІІ. Він був прихильник австрійців і дозволив їм мати тут землі. Двоє братів Фішерів отримали у власність територію Заріччя в Кисляцькій волості на березі річки Соб (зараз це – Гайсинський район Вінницької області. – Країна). Побудували млини. Невдовзі один спалив млин брата, бо не поділили бізнесу.

В одного з братів не було дітей, його родова гілка всохла. Натомість Курт Фішер мав чотири дочки. Три з них вийшли заміж і виїхали з України. Лише Анна взяла шлюб із писарем Саєнком. За кілька поколінь це прізвище дісталося моїй бабі.

Гени до нас стукають, треба лише чути. Коли дізналася, що мої предки – дрібна австрійська шляхта, знайшла відповіді на багато запитань. Насамперед мене довго переслідувало бажання вчити німецьку. Але постійно щось заважало. Лише коли дізналася про австрійських пращурів, замочок відкрився – і німецька далася.

По лінії матері є цікава історія з прізвищем. Один із синів родини Петруків – Ілля – пішов у перші комсомольці. Коли побачив весь жах колективізації, вирішив тікати. Але з комсомольців не було вороття, тільки розстріл. Щоб уникнути репресій, родині довелося змінити прізвище з Петрук на Цимбалюк. Переробити метричні записи коштувало багато грошей і золота. Але сім'я була заможна. Після зміни прізвища 1929 року Ілля втік до Москви. Маючи сім класів освіти, вступив в інститут і став інженером на авіазаводі. Про те, що родина змінила прізвище, я дізналася підлітком. Тоді не все розповідали, бо залишався страх повернення тоталітарного режиму.

Батько моєї мами Петро Цимбалюк не міг примиритися, що родина була змушена все віддати в колгосп. 1936 року теж подався до Москви. Там вступив у кавалерійське училище. Під час Другої світової воював у складі 133‑ї стрілецької дивізії. У жовтні 1941‑го потрапив у Вяземський котел. Тоді сили радянських Західного та Резервного фронтів опинилися в оточенні й були розгромлені. Дід потрапив у полон. Їх загнали в товарняки й повезли в Німеччину. Полонені розібрали підлогу вагона. Коли поїзд стишив хід, вистрибнули на шпали. Так дід зумів утекти. Пішки йшов додому білоруськими селами. Ночував і харчувався в невідомих людей.

 

Коли повернувся у своє село, почав допомагати партизанам. Але в березні 1944 року його вистежили поліцаї, забрали в урочище Белендіївка, де мали розстріляти. Там людей перед стратою змушували копати собі ями. Дідова сестра підійшла туди, щоб попрощатися з братом. Принесла його останній обід та одяг на смерть. Дочекавшись, доки сестра піде, він віддав їжу німцям, а сам скочив у яр. Звісно, його кинулися шукати. А він в одному спідньому до вечора просидів у кучугурі снігу. Коли смеркло, побіг до річки. Там попросився в човен до жінки, яка переправлялася на інший берег. Коли дістався дому, заглянув у вік­но. Мати й сестра читали молитви за його упокій. Моя прабаба, як побачила крізь шибку сина, зомліла.

Особисте життя мого діда по матері заплутане. Він любив жінок. У Москві до війни мав дружину й сина. Друга жінка, донька церковного старости, народила від нього двох дітей. Коли дід пішов на фронт, сина Тимофія вона віддала на виховання моїй прабабі. Після війни дід одружився втретє – з моєю бабою. Тимофій довго не знав, що він не рідний. Інші троє дітей також не здогадувалися, бо ж його виховували, як усіх. У 1946–1947 роках колишня дружина мого діда приводила до хати і його доньку. Тоді був голод, і вона хотіла, щоб дитина поїла. Баба завжди брала дівчинку до гурту.

Дід замолоду мав гарячий характер, але баба ніколи про нього не говорила погано. На війні його поранили в шию. Пізніше діагностували рак горла. Йому видалили голосові зв'язки. Говорити не міг – писав записки. Цих зошитів було багато, баба всі зберігала. У кожній записці він просив вибачення.

Багато речей по лінії матері стали сімейними реліквіями. Передусім фартух, у якому моя прабаба Марина Нагородна вінчалася. Він передається по жіночій лінії разом із рецептами дріжджових пирогів. Фартух витончений – із білого тонкого полотна, з вишивкою і мережкою. Для прабаби був особливий тим, що його подарувала пані Янковська – дядина мого прадіда Віктора Саєнка. Дивуюся, коли дивлюся на цей фартух. І за 100 років він не втратив білосніжності.

Найстаріша фотографія, що збереглася в родині, датована 1912 роком. На ній мій прадід Віктор Саєнко. Він був заможний – мав землі, очолював спілку селян.

Дід по батьковій лінії Трифон Шевчук усю війну був у німецькому полоні. Потрапив туди під час битви за Київ улітку 1941‑го. Він був кулеметник. Займав позицію на пагорбі. Так закопався в пісок, що лише кулемет стирчав. Німці з того піску його й викопали. З полону двічі тікав, але повертали. Я надіслала офіційні запити, щоб дізнатися, де саме його утримували. Чекаю відповіді з німецького архіву.

Діда, як і інших полонених, визволили американці. Після повернення додому всі колишні в'язні "відбували провину" в радянських трудових таборах. Діда відправили працювати на Волинь. Там познайомився з майбутньою дружиною – білорускою Вірою Давидко. На той час вона була вдовою офіцера. Дітей від мого діда теж записала на прізвище першого чоловіка, щоб отримувати доплату. Прізвище Давидко не має до нас кореневого стосунку, але воно годувало сім'ю.

Дід вкоротив собі віку, залишивши дружину з чотирма дітьми. Мій тато тоді був підлітком і довго розцінював вчинок свого батька як зраду. Хоча тепер зрозуміло, що дід не зумів упоратися з посттравматичним військовим синдромом. Страшно уявити, через що він пройшов у таборах – як військовополонений і двічі втікач.

Баба Текля Саєнко розповідала, як пережили Голодомор. 1932‑го у велику діжку її батьки сховали урожай квасолі та цукрового буряка. Зверху засипали попелом. На початку 1933‑го цією їжею рятувалися. За порцією вареної квасолі й буряка до них прибігали й сусідські діти.

1942 року бабу вивезли в Німеччину. Працювала в трудовому таборі на оптичній фабриці Цейса. У квітні 1945‑го їх звільнили американці, а на територію Радянського Союзу привезли в липні. Ці три місяці їх добре годували, вмикали українські пісні. Агітували їхати у Сполучені Штати Америки чи Канаду, прогнозуючи, що після повернення додому буде біда. Слова американців справдилися. Ще два роки після закінчення війни бабу допитували в НКВД і лише після цього дозволили працювати у школі. Вона була вчителькою початкових класів.

Знала, що в родині чоловіка щось приховують, іноді чула, що всі відбувають гріх за прадіда. Скриня Пандори таки відчинилася. Почута історія вразила й водночас усе пояснила. Костянтин Чаленко пережив колективізацію, Голодомор, Другу світову війну, виховав із дружиною чотирьох дітей. А в 50 років закрутив роман з удвічі молодшою жінкою. Вона від нього завагітніла. Замість того щоб вчинити по-чоловічому, він оженив на ній свого сина. Той нічого не знав про походеньки батька і став заручником долі. Ця історія позначилася на прийдешніх поколіннях. Бо жіночі образи нікуди не діваються, вони накопичуються і передаються хворобами й недолями.

×