Після розпаду Радянського Союзу за таврування українців пропонували ордени
Мене виховувала бабуся – сьома дитина в сім'ї. В сільській школі її помітила княгиня Святополк-Мирська. Приїхала до батьків: "Вона розумна. Забираю з собою". Купила 40 суконь, у Санкт-Петербурзі заплатила за пансіон у Смольному інституті шляхетних дівчат. Бабуся потім жила із клеймом "закінчила Смольний". Про кар'єру не було й мови. Працювала на пошті.
Поступати у військове училище запропонувала мачуха – їй мене треба було кудись сплавити. Та ґрунт для такого рішення був: я багато читав, був патріотом і разів зо п'ять подивився фільм "Офіцери". Вступив до Харківського вищого військово-командного інженерного училища – у той час одного з найбільших вузів СРСР. У розпал холодної війни в ньому навчалися дев'ять тисяч курсантів.
Служити потрапив у місто Уджур Красноярського краю. Коли дізнався про розподіл, побіг у Люботинську бібліотеку, взяв Велику Радянську Енциклопедію. Сім із половиною діб треба чухати поїздом, потім ще 160 кілометрів – машиною. Мав червоний диплом, був капітаном збірної училища з футболу та срібним призером чемпіонату СРСР серед вузів. Шанси залишитися вдома були хороші, але хотілося зробити кар'єру. Для цього периферія підходила якнайкраще.
Коли тато дізнався про Уджур, попросив: "Поїдь туди одруженим. Візьми дівчину з Люботина. Тоді додому приїжджатимеш у відпустку. А якщо візьмеш місцеву – я тебе не побачу".
Я пішов до дівчини, з якою зустрічався п'ять років: "Свєт, виходь за мене заміж". – "Я не можу, бо ти бідний. Батьки забороняють". Я розлютився. Пішов на танці. Стояв і думав: хто на білий танець запросить, з тією й одружуся. Підійшла незнайома дівчина з ластовинням. Коли танцювали, зробив пропозицію: "Виходь за мене заміж". Відповіла: "Я про це не думала". Сказав, що має 40 секунд. Я знав, що цю дівчину зроблю щасливою. Чим тільки не займався курсантом: торгував на ринку книжками, копав вночі ями, корчував дерева. У мене постійно була робота – 25 рублів на добу заробляв.
В армії важливо, щоб ти не бухав, був кмітливий і пунктуальний, гарно бігав і стріляв. Я під ці критерії підходив, тому щороку просувався по кар'єрній драбині.
Одна з найяскравіших подій у житті – навчання стратегічних сил 1987 року. Пуск ракети – це своєрідний Оскар у Збройних силах. Ти приводиш у рух 211 тонн металу. Якщо розрив в узгоджених діях більший за 0,2 секунди – відбувається аварійне припинення пуску. Страх починався ще з розкриття пакета із завданнями для навчань. На командному пункті в сейфі зберігали спеціальні ножиці. Деякі офіцери так нервували, що не помічали, як відрізали собі пучки пальців.
Ми запускали ракету "Сатана". Вона була невразлива для протиракетної оборони. Її довжина становить майже 33 метри. Хіросіму і Нагасакі зруйнували бомби потужністю 20 кілотонн, а одна така ракета могла знищити 150 Хіросім і Нагасак.
Коли почався конкурс на право здійснити пуск, я був спокійний. Існуюче комуністичне лекало лягало на мене ідеально: одружений, двоє дітей, комуніст, заступник секретаря парторганізації полку, командир відмінної групи. Мене вибрали із більш як 50 претендентів.
Ранок 27 липня зустрів на командному пункті в 11-му відсіку. Глибина – 37 метрів під землею. Телефон дзвонив постійно. Розмовляв із керівником Головного політичного управління Радянської армії та флоту, генералом Олексієм Єпішевим: "Як справи, капітане? Нормально все?" – "Так точно, товаришу генерал-полковник". – "А як живеш? Скільки дітей? А кімнат скільки?" – "Півтори: одна маленька, одна велика". – "Як? І ти зараз сидиш тут, на командному пункті?" Що було далі, розповідала дружина. Забігають солдати, хапають її, дітей, ліжка і тягнуть у нову чотирикімнатну квартиру. Простягають їй телефон: дзвони чоловікові.
1991 року як голова ради офіцерських зборів дивізії побував на Всеармійських офіцерських зборах у Кремлі. У президії сиділи Борис Єльцин, Нурсултан Назарбаєв, Іслам Карімов. Уже почався розпад СРСР, і треба було вирішувати, що робити з армією і стратегічними силами.
В Україні були дві ракетні дивізії – в Первомайську на Миколаївщині та Хмельницькому. Були Су-22МС – літаки, які несли ядерні заряди. У Лубнах на Полтавщині зберігалися ядерні арсенали, а в Харкові – найкрутіший ракетний вуз. Напередодні до мене в готель прийшов чоловік. Запропонував виступити і затаврувати хохлів. "Ви отримаєте орден, призначення". Я відмовився.
Учасники зборів розділилися на два табори. Перший – очолював адмірал Володимир Касатонов, командувач Чорноморського флоту Росії. Він кричав голосніше за всіх. Я приєднався до другої групи – проукраїнської, на чолі з генералом Володимиром Толубком. Наша позиція – Україна повинна мати свої ядерні сили.
У перерві підійшов до Єльцина. Просив підтримати мій перевід до Харкова. Розповів про особисту ситуацію: батько помер, мати живе окремо. Залишився 13-річний брат, у якого, крім мене, немає родичів. Єльцин покликав міністра оборони Євгена Шапошникова: "Допоможи майору". Коли повернувся в частину, викликав командир дивізії: "Ми завтра приймаємо присягу на вірність Росії". – "Ні, я хочу додому".
Я мав доступ до військової таємниці особливої важливості. Тому ще вісім місяців мене маринували. Міняли коди, шифри, паролі. А замість бойових чергувань, направляли в частину. Мало не посадили. На курсі молодого бійця побилися солдати – вірмени й азербайджанці. Прибігаю і розумію: говорити марно. Дістав пістолет і вистрілив у стелю. Почалося розслідування: чому застосував зброю? Наскільки виправдано? Молодий прокурор ніяк не міг зрозуміти, чому я вистрілив просто так, а не по учасниках бійки.
У Харкові починав із нуля. У рідному вузі мене взяли молодшим науковим співробітником. Курсанти 1990-х вивчали ракету, яку давно зняли з озброєння. Працювати було нудно, відчував, що деградую. Тому, коли начальник кафедри запропонував звільнитися, я подумки подякував. І в 35 років зайнявся бізнесом.
Однокласник призначив мене директором фірми – я швидко її зробив прибутковою. Виготовляли плитку, бордюри. Займався переробкою зерна. За два роки мав два магазини і стільниковий телефон за 3 тисячі доларів. Фірму назвав "Сергій" – на честь старшого сина. Працює досі.
1998-го керував міським штабом із виборів президента України. Леоніда Кучму бачив тричі. Уперше нас зібрали на Шовковичній – недалеко від Адміністрації президента. У залі були майже 50 осіб. Увійшов чоловік і швидким кроком рушив до сцени. Дивлюся – Леонід Данилович. Став, усміхнувся: "Тільки лінивий не ллє помиї на президента. Але я вирішив: іду на другий термін".
Я був чужий у цій системі. Мене призначили тому, що не шкода. Адже ніхто не знав, переможе Кучма чи ні.
2006 року перед місцевими виборами мене як представника команди міського голови хотіли нейтралізувати. Дзвонить однокласник: "Сань, у тебе все нормально?" – "Так". – "А Серьога? Мені сказали, він загинув у ДТП". Дзвоню начальнику ДАІ. Він каже: "У нас немає смертельних ДТП". Виходжу в коридор випити води. Сидить секретарка і на щоках дві горошини сльози. Телефонну трубку перед собою тримає: "Подзвонив чоловік і сказав, що вашого Антона знайшли задушеним у підвалі". Набрав одного сина, потім другого – зв'язку немає. Набрав Олександра, якого всиновив, – про нього мало хто знав: "Саш, а де пацани?" – "Поруч стоять". Їхні мобільні працювали, але зв'язку не було – так зробили спеціально. Я довідався, хто дав наказ пустити ці чутки. Коли його зустрів, схопив, трохи потрусив: "Якщо торкнеш синів, я тебе уб'ю".
Виріс на переконанні, що Степан Бандера – зрадник. У Мюнхені пішов подивитися на його могилу. Кладовище величезне – 161 гектар. Пройшли 17 кілометрів. Дивимося – занедбана ділянка, де поховані люди в 1959–1960 роках. І один оазис – навколо пам'ятника Бандері. Горить лампадка, висять прапори, живі квіти. Зрозумів, що для когось це не порожній звук.
Ще один переворот у свідомості пов'язаний з Іваном Мазепою. У серпні 2007 року тодішній губернатор Харківщини Арсен Аваков доручив відкрити камінь у постаменті майбутнього пам'ятника гетьману в Коломаці. Завдання здавалося нереальним. Що сказати? Все, що я знав про Мазепу, – зрадник, перейшов на бік шведів у війні з Росією, підданий анафемі. Вирішив вивчити першоджерела. Всю ніч читав роботи російських істориків Ключевського, Соловйова, Костомарова. Мазепа знав сім мов, його приймали при дворах Європи, а свої твори йому присвятили Мольєр, Вольтер, Пушкін.
Наступного дня багато людей вийшли на акцію протесту. Соціалісти Олександра Мороза і Наталії Вітренко мали завдання зірвати зустріч. Але вислухали мене. Після виступу підійшов сільський учитель: "Усе, про що ви сказали, знаю давно. Але боявся говорити".
У Канаді вперше побачив українців, які не розуміли російської. Приходять хлопці 7 і 9 років. "Пане Олександре, у вас немає почитати про футбол, про Україну?" Даю альбом "Динамо – Київ" до 80-річчя клубу. Вони дивляться. "А українською немає? Ми російською не розуміємо".
4 
35413
Коментарі