У мого 4-річного сина пропав синій робот. Грався ним на майданчику з дітьми. Додому збиралися поспіхом. "Мам, а чо хтось робота вкрав?" - спитав малий вдома, коли в пакеті не знайшли нової іграшки.

Я в дитинстві крала часто. Бо не розуміла, де закінчується моє і починається чуже. Ми жили в гуртожитку. У кожній квартирі були дрібні діти, у нашій - троє. Я знала, де лежать ключі від чужих дверей. Більшість - під килимками. Дехто ховав у черевики, що стояли біля порога.

У сусідській квартирі мене нічого не цікавило, окрім стосу тонких книжок у столі. Там жила Уляна, старша за мене на рік. Вона - одиначка, батьки її балували - часто купували книжки. Але красти їх не було сенсу, бо всі знали, що вони Улянині.

В іншій квартирі стояв гарний сервант із кришталем. Кілька разів я пробиралася туди. А якось тітка Марійка повернулася з роботи завчасу. Я саме спускалася зі стільчика зі скляним їжачком у кулаці. Вона подарувала їжачка мені. Він і зараз стоїть у моїх батьків.

Свою останню крадіжку пам'ятаю дуже добре. Тоді я ходила в молодші класи. Якось у магазині побачила за склом вітрини невеликого пупса у в'язаній кофтині та шапці з помпоном. Того ж дня я стояла біля прилавка з грошима. Взяла їх удома, під простирадлами в шафі. Коли мама прийшла з роботи, я сподівалася розділити радість із нею. Але натомість дупа синіла від ременя. Мене й доти били за крадіжки, а вкрадене примушували повертати. Носила назад усе - від парасоль до зірваних на чужому городі тюльпанів. Ляльку теж довелося віддати в магазин і випросити гроші. Було страшенно соромно.

Після цього бажання брати чуже відпало. Мама каже, що провчила. А мені здається - пропала мотивація. Для чого красти, якщо все одно доводиться це повертати.

- Это ваша игрушка? - тицьнула мені під ніс синього робота сусідка по будинку. - Извините, по ошибке взяли.

Її малий стояв мовчки. Сподіваюся, йому було соромно.

×