Колекціонувати прикраси у радянський час було небезпечно. Будь-яка робота зі сріблом чи золотом вважалася криміналом. Працювати з ювелірними виробами можна було тільки в державній майстерні.
1983 року товариш хотів здати на брухт 3 кілограми російських срібних монет. Я викупив їх за 2 тисячі рублів. Хтось доніс у міліцію. Добре, що знайомий колекціонер попередив. Устиг сховати все у матері. Якби знайшли, посадили б років на п'ять.
Скуповував старі прикраси у селах. Потім покинув, бо цим ділом зайнялося багато людей. Став щомісяця бувати на зібраннях колекціонерів у Києві. З'їжджаються люди з усієї України. Віктор Ющенко часто відвідує. Раніше його вітали, тепер плюють услід, називають зрадником.
У радянські часи старовинні ікони спалювали або віддавали за безцінь. Купував їх за 2–3 рублі. Зібрав 50 ікон. Хтось знову доніс. Викликали в партійний комітет. Один чоловік заступився: "Дякуйте йому, що зберігає історію для нащадків". Це врятувало.
1979-го обікрав колишній працівник міліції. Виманив ключі у дружини. Коли мене не було вдома, зайшов у хату. Виніс добірку нагород царської Росії: ордени Святої Анни, Святого Станіслава, Святого Георгія. Я звернувся у прокуратуру. За кілька днів викликали в обласний відділ міліції. Сказали: "Не cмикайся, бо посадимо".
Назва "дукач" пішла від італійського "дукат" – поширена в Європі монета. Дукачі бували з бантами і на підвісках. Бантом називали велику карбовану брошку, до якої кріпився дукач. Його прикрашали скельцями, які імітували коштовне каміння, розетками з різнокольорового бісеру, намистинами. Дукачі виготовляли золотарі. У заможних поселеннях їх було по п'ятеро, як в Іркліїві, Чорнобаї, Вереміївці. У бідних – один на три села. Професія зникла у 1930-х. Тоді дукачі перестали замовляти.
Кожна дівчина повинна була мати дукач або намисто. Дбали про це батьки. Передавали їх із покоління в покоління.
Жінка приносила монету. Золотареві за роботу мала заплатити 2 рублевика. Якщо не мала грошей, два тижні виконувала у золотаря всю хатню роботу.
Дукачі надягали на гулянки, свята, весілля. Носили на рівні ключиці. На грудях могло бути п'ять-шість одночасно.
На Полтавщині робили переважно срібні дукачі. Прикрашали бантом чи різнобарвним склом. На Чернігівщині – з латуні, оздоблювали чеканкою. Для монет використовували здебільшого релігійні сюжети: Вознесіння Ісуса Христа, Благовіщення. На Західній Україні зображали Марію Терезію або Франца Йосифа І. Прикрашали коралами. На Дніпропетровщині виготовляли монети із сердечками.
Жінки часто замовляли дукачі з медалей чоловіків, які ті отримали за участь у війні. Іноді робили із золота. Єдиний такий екземпляр зберігається в Музеї коштовностей у Києві.
У Голодомор багато прикрас здали в торгсини (державна установа, яка проводила золотовалютні операції. – Країна). Мій дід відніс туди 2 кілограми материних.
За медаллю 812 року полював два роки. З її власником познайомився на зібранні колекціонерів. Він хотів тисячу доларів. Я виміняв її на полковий знак.
Під час Другої світової війни експонати багатьох наших музеїв вивезли у Росію. Назад не повернули. В Ермітажі є дві сотні українських дукачів.
Ціни на дукачі починаються від 50 гривень – за уламок. Натрапити на цілі майже неможливо. Купую побиті або ж лише монету. По старих фотографіях дізнаюся, як виглядала прикраса раніше. Деякі робив за малюнками. Купую їх у колекціонерів.
Найбільше – 600 доларів – заплатив за слобожанський дукач.
Один виріб реставрую близько двох тижнів. Уламки треба вичистити, відполірувати, зняти старі кріплення, напаяти нові.
Доньки надягають прикраси з моєї колекції на свята. Раніше ходили у них на побачення.
Усі дукачі – двосторонні. У дукачі з Рівного з одного боку зображення Максиміліана, з другого – Патрона Баварія. Монета підвішена на короні. Внизу висять сердечко, хрестик і якір. Символи означають надію, віру та любов.
Колекціонування – це хвороба.
Експонати зберігаю дома. Сиджу, як на діжці з порохом. Хоч вони і на сигналізації.
За один дукач пропонують 400‑500 доларів. Не продаю. Для мене це – як продати душу.
4 
35413
Коментарі