У Львові я був одним із перших альпіністів-висотників. Тоді всі встановлювали телевізійні антени. Спочатку, коли піднімався на висоту четвертого поверху, було трохи страшно. Зараз байдуже, 20 чи 70 метрів, – звик.
фарбував будинок у два кольори: перший поверх зелений, другий – синій. Пішов дощ, верхня барва облізла на нижню. Довелося переробляти. Працювати важко, бо піднімаєш дві 80-літрові бочки з фарбами.
Коли зрізують омелу на 25-метрових деревах, верхівки коливаються на метр-півтора. Зранку прикидаємо, чи сильний вітер, і вирішуємо – лізти або ні. Буває, налетить буря на кілька секунд, стукне об стіну, закрутить. А потім знову тихо.
Найдовше залишався на висоті 2 години, хоча за технікою безпеки можна 45 хвилин. Спирався на сидіння – дерев'яну дошку на тросах завдовжки 60–70 сантиметрів. У сучасних конструкціях ще є підставка для ніг, аби не затерпали. Професійну болячку альпіністів, варикоз, уже маю. Через сидіння на гойдалці кров погано надходить до ніг. Починає боліти хребет, затерпає шия.
Промисловим альпіністом може стати кожен, хто не боїться висоти. Серед моїх колег є біологи, інженери, менеджери, журналісти. На фарбування легких об'єктів беруть і жінок. Фізична підготовка – не основне, важливіше мати тверезу та ясну голову. Вага теж несуттєва. Мій друг Сергій важить 100 кілограмів. Боявся, що спорядження не витримає. Але троси й мотузки тестують із навантаженням 1,5 тонни.
Працюю в Україні й Росії. На сезон, це три літні місяці та один осінній чи весняний, їжджу, як правило, до Москви. Решту часу відпочиваю. Інколи виконую нескладні доручення – встановити антену, громовідвід, пофарбувати стіну. В Росії взимку колег наймають жеки скидати сніг із дахів, збивати бурульки. Найнижча температура, за якої фарбував будівлю, – 15 градусів морозу. У спеку треба мати під рукою щонайменше літр води. Якщо робота тривала і важко спускатися, беремо з собою пластикову пляшку або вдягаємо памперси.
Знайомі росіяни чистили верхівки шпилів п'яти веж Кремля. Зірки заввишки понад 3 метри миють що п'ять років. Бригада українців допуску не отримала – це режимний об'єкт, іноземців туди не пускають.
2011-го жив у Москві. Замінював стрілки барометра і термометра на вежах гуманітарного університету. Висота 36-поверхової будівлі 182 метри, зі шпилем – 240. До кінця 1990-х МГУ був найвищим будинком Європи. На головній вежі – годинник, на сусідніх – термометр і барометр.
Ми уп'ятьох працювали на двох менших, бічних, заввишки 80 метрів. На центральну вежу допустили тільки росіян: там є антени уряду, якісь стратегічні комунікації. Стрілки на барометрі не міняли 30 років. Так заіржавіли, що гріли їх вогнем, хоча це проти правил техніки безпеки. Чистили, фарбували, а тоді чіпляли назад.
Страховка схожа на парашутну. Ноги та груди перетягують ременями, аби під час ривка було менше навантаження на одну точку. Мотузка завтовшки 8–10 міліметрів. Але має ваду: легко розрізається навіть об цементний край даху. Тому потрібні дві – основна і страхувальна. Не можна допускати контакту з гострими бетонними краями будинку, бляшаним дахом. 2006-го розбилися двоє москвичів, бо мотузка перетерлася об ріжок споруди.
Мінімальний місячний заробіток промислового альпініста в Росії тисяча доларів, максимальний – 4 тисячі. В Україні розцінки десь у півтора разу нижчі.
З юності займаюся хатха-йогою. Щоранку 20 хвилин – асана, сідаю на шпагат. На заробітках приділяю цьому більше часу. Треба бути у добрій фізичній формі.
Летальні випадки трапляються або з вини альпініста, або за збігом обставин. Кілька років тому бригада у Москві ставила скляні вітражі на торговельний центр. Закріпився висотник на даху, спустився на страховці. Склопакет почав падати і розрізав дві мотузки одразу. Він вижив, але скалічився. Чув про хлопця, який зірвався з 13-го поверху – видно, недобре закріпив страхувальний трос. Падав на яруси, виступи будинку, а знизу – на м'яке будівельне сміття. Зламав лише мізинець на нозі. Сам піднявся, поїхав до лікарні.
Якщо хтось зірветься і впаде, ніяких розслідувань, позовів до працедавця не буде. У наших посвідченнях вказано: ми знаємо про ризик. Підписуємо договори, що відповідальні самі за себе.
Усі, хто мав травми, повертаються до роботи. Здебільшого працюємо неофіційно, роботодавець не оплачує ні лікування, ні компенсації родичам у разі смерті. Коли хтось калічиться – скидаємося, скільки треба, у лікарні провідуємо.
Найбезглуздішу роботу виконував у містечку Нетішин на Хмельниччині. Років шість стояла недобудована багатоповерхівка обабіч центральної дороги. Аж тут має приїхати тодішній президент Кучма. Терміново звели решту поверхів. Та було помітно, де новий фасад, а де – старий, бо аж поцвів. Аби глава держави не побачив різниці, найняли нас пофарбувати дім. За місяць увесь фасад був сірий.
Хотів попрацювати на Хмельницькій атомній станції й на львівській телевежі. Але київські фірми з промислового альпінізму все монополізували.
На заробітках поправляюся на кілька кілограмів. Бо обідаємо чим прийдеться – найчастіше гамбургерами, курами-гриль, картоплею.
Мити хмарочоси важко, але робота постійна. Доки завершуєш один бік – інший пилом припав. Їдкими і смердючими розчинами чистимо на висоті понад 100 метрів, працюємо в респіраторах. Мене призначили бригадиром над 20 промисловими альпіністами у меблевому центрі "Гранд" у Москві. Площа скляного фасаду – 32 тисячі "квадратів". Весь був у патьоках і бруді. Працювали два місяці. За метр платили долар. Зараз висотки миють здебільшого бригади кавказців. Московський офіс "Газпрому" 130 метрів заввишки вони готові без перерви шурувати 5–6 годин. Беруть 50 центів за "квадрат".
Раніше і після п'янки працював, і напідпитку. Останні 12 років не вживаю спиртного і не курю. Своїм хлопцям пити не дозволяю. Зранку зразу бачу, хто похмелився, і не пускаю на об'єкт. Ображаються: в сусідніх бригадах можна, а в нас – ні?
Життя і здоров'я не страхую. У нас кажуть, це погана прикмета
2 
35413
Коментарі