Вівторок, 12 березня 2019 10:23

Служба зайнятості пропонувала єдине – копати могили

Після війни дратують байдужість і метушня

Життя в дитбудинку жахливе. Дадуть одну цукерку на трьох, нагліший першим до рота засуне її, а ти облизня ловиш. Дотепер солодощі – моя слабкість.

Коли люди приходили вибирати дитину для усиновлення, нас виводили навіть у тиху годину. Потиличниками виганяли зі спальні: "Йди проси, щоб тебе забрали, бо згниєш тут". Батько розповідав: "Коли я прийшов у дитбудинок, ти взяв мене за палець і спитав: ви прийшли по мене?"

У прийомній родині був щасливий півроку. А потім народився брат і з мачухою стосунки не склалися. Бабуся по батьковій лінії хотіла забрати мене до себе. Любила мене лише вона – теж сирота, пережила голод. Вона була мені за матір, знала всі мої секрети. Коли має якась біда статися, завжди мені сниться – попереджає.

Автор: Вікторія МАЙСТРЕНКО
  Станіслав ГЕРАСИМЕНКО, 36 років, богослов, учасник бойових дій. Народився 6 лютого 1983-го в Нікополі на Дніпропетровщині. Мати залишила в пологовому будинку. Виховувався у дитячому будинку ”Ромашка”. 5-річним після всиновлення переїхав до Павлограда Дніпропетровської області. Названий батько був мічманом, після звільнення працював на шахті, мати – домогосподарка. 1999 року після смерті батька пішов із дому. Вчився у школі і працював на териконі – відвантажував вугілля. Згодом влаштувався шахтарем і слюсарем. 2002-го був послушником у Миколаївському духовному училищі.  За шість років закінчив  Полтавську духовну семінарію. 1 червня 2015-го склав присягу на вірність народу України. На Донбасі служив у 93-й окремій механізованій бригаді ”Холодний Яр”. Має позивний ”Падре”. Демобілізувався через два роки. В серпні 2018-го повернувся на службу. ”Щоб бути священиком, треба мати віру в людей. Поки що до цього не готовий, тому повернувся на війну”. Захоплення – реставрація ікон.  Любить церковні хорали, класичну  музику у виконанні Лондонського  і Ленінградського оркестрів. ”Коли сумую за бабусею –  слухаю Ніну Матвієнко”. Улюблений фільм – ”Заплати іншому” режисерки Мімі Ледер. Читає медичні посібники, любить твори Миколи Гоголя та Марини Цвєтаєвої. Дружина 48-річна Людмила – архітектор за фахом, зараз не працює. Живе в Павлограді на Дніпропетровщині
Станіслав ГЕРАСИМЕНКО, 36 років, богослов, учасник бойових дій. Народився 6 лютого 1983-го в Нікополі на Дніпропетровщині. Мати залишила в пологовому будинку. Виховувався у дитячому будинку ”Ромашка”. 5-річним після всиновлення переїхав до Павлограда Дніпропетровської області. Названий батько був мічманом, після звільнення працював на шахті, мати – домогосподарка. 1999 року після смерті батька пішов із дому. Вчився у школі і працював на териконі – відвантажував вугілля. Згодом влаштувався шахтарем і слюсарем. 2002-го був послушником у Миколаївському духовному училищі. За шість років закінчив Полтавську духовну семінарію. 1 червня 2015-го склав присягу на вірність народу України. На Донбасі служив у 93-й окремій механізованій бригаді ”Холодний Яр”. Має позивний ”Падре”. Демобілізувався через два роки. В серпні 2018-го повернувся на службу. ”Щоб бути священиком, треба мати віру в людей. Поки що до цього не готовий, тому повернувся на війну”. Захоплення – реставрація ікон. Любить церковні хорали, класичну музику у виконанні Лондонського і Ленінградського оркестрів. ”Коли сумую за бабусею – слухаю Ніну Матвієнко”. Улюблений фільм – ”Заплати іншому” режисерки Мімі Ледер. Читає медичні посібники, любить твори Миколи Гоголя та Марини Цвєтаєвої. Дружина 48-річна Людмила – архітектор за фахом, зараз не працює. Живе в Павлограді на Дніпропетровщині

Жив, як Попелюшка. Мали 60 гектарів землі, бичка, чотири кози, 700 голів птиці. Уранці мав натопити, попорати господарство, після школи – те ж саме. Не знав, що таке телевізор. Мачуха на ім'я ніколи не називала: "Йди, бомжара, прибирай". Батько мовчав, іноді заступався. Коли вона встромила мені вила в ногу, тато 8 кілометрів ніс мене на плечах до лікарні. Мачуха грозилася: "Не смій в міліцію заявляти, подумай про брата". Я його любив, глядів, пелюшки прав, годував, купав. Коли бабуся привозила морозиво, віддавав йому і своє.

Через погані стосунки з мачухою останні шкільні роки вдома не жив. Мешкав на вулиці. Потім частину людей із села відселили – під їхніми хатами проходили шахти, в будь-який момент могли обвалитися. У сільраді мені одну виділили, щоб наглядав. Ночами працював на териконі – вибирав вугілля. Вранці шию помив – і в школу. Після уроків знову повертався на роботу.

Коли мачуха захворіла, рідня скинула її на мене. Доглядав її шість років до смерті.

2006 року до нас додому приїхала знімальна група програми "Жди меня". Досі не знаю, хто їх запросив. Мабуть, односельці. У дворі стояла телевізійна машина, а мачуха до мене: "Синочок, заходь". Мене від цього вивернуло. Біо­логічна мати приїхала на другий день. Попросила фото, щоб показати батьку. Казала: "Він впливова людина, має сім'ю, до нього наближатися не треба".

З дитинства хотів побачити біологічну матір і плюнути їй в обличчя. Коли зустрівся з нею, спитав лише: "За що?" Відповіла: "Залишила біля себе двох дочок, а вас, чотирьох хлопців, викинула, бо всі чоловіки – ганчірки. На вас ніякої надії немає. Добре, що ти вижив. Але я ні про що не шкодую". Після цих слів навіть слину витрачати на неї не мав сенсу. Сестри поспілкувалися зі мною 2 тижні, а потім відшили: "Ти на щось претендуєш?" Дізнався, що в мене є брат-близнюк. Так і не знайшов, його всиновив військовий із Хабаровського краю Росії, змінив прізвище і дату народження. Двоє інших братів, за документами, померли в дитинстві. Не хочу копатися у своєму минулому. Якщо Бог щось закриває – не лізь туди, бо не витягнеш тягаря.

Майбутній дружині запропонував побратися 1 квітня. Вона вірила мало не в усі забобони – боялася чорних котів, числа 13, порожніх відер. Але ми пішли подавати заяву до загсу 13 числа, весілля теж припало на цю дату. Ми тоді були без роботи, мали 300 гривень. Людмила сама пошила весільну сукню, три ночі разом обшивали її блискітками, намистинками. Наречена була, як принцеса. Я – у брюках і білій сорочці, туфлі позичив у сусіда. Обручки купили срібні, найдешевші: мені взяли звичайну, а їй – із камінцями.

2014 року вся військова техніка йшла повз Павлоград. Тільки-но чули гул, виносили з дружиною ящики з яблуками, картоплю, консервацію і вантажили в машину. Подивитися на техніку збігалося мало не все місто. Знімали на відео й казали: "Смотрите, фашисты едут на Донецк". Бачили, й як везли назад понівечену підбиту техніку.

Прийняв присягу, підписав контракт до кінця особ­ливого періоду. Заховав удома під шафу, але дружина захвилювалася: "Щось ти темниш". А в самого – легкий мандраж. Розумів, що це може бути квиток в один кінець. Та я хотів бути корисний для армії, хоча б їсти приготувати, води принести. Коли сказав дружині, що відправляюся на передову, вона довго "мила" мені мозок. Але знала: якщо вирішив, то не відступлю.

У частині командир повів у казарму. "Умови не ахті", – попередив. І справді: туалет не працює, засмальцьовані матраци, в коридорі кішка кричить – саме народжує. Попередили, першим гине кухар – коли готує їсти, видно дим. Спочатку автомата і броніка в мене не було. Казали: якщо когось уб'ють – знімеш. Хлопці реготали – це в них такий гумор, але мені не було смішно.

Бойове хрещення пройшов біля села Водяного на Донеччині. Приїхав туди під вечір. Воїни здалися мені дідами – великі очі, порох і бруд в'ївся в шкіру рук і зморщених облич. Хлопці попередили: почуєш свист – лягай. Уночі прокинувся від метушні, навкруги свистіло й гупало, аж земля здригалася. Побігли до підвалу. Закортіло подивитися, звідки стріляють, виглянув – мене за шкірку, як кошеня: "Куди? Назад!" Бувало, снаряди падали на кладовище. Кістки покійників вилітали нагору. Не можна було піти їх зібрати, бо там стояли безліч пасток.

Спав 3 години на добу. Куховарив і ніс караульну службу. Завжди мало бути наварене, бо одні хлопці на виїзд збираються, інші – повертаються.

Ворожі снайпери працювали чітко. Тільки висунешся з окопу – залишишся без голови. Якось зробили опудало, одягли каску і виставили в бійницю. Одразу прилетіла куля калібру 7.62 – у страхопуді дірка з кулак.

Автор: фото надане Станіславом Герасименком
  Станіслав Герасименко склав присягу на вірність народу України 1 червня 2015 року. Служив у 93-й окремій механізованій бригаді ”Холодний Яр”. Має позивний ”Падре”
Станіслав Герасименко склав присягу на вірність народу України 1 червня 2015 року. Служив у 93-й окремій механізованій бригаді ”Холодний Яр”. Має позивний ”Падре”

Постійно в телефоні чув шипіння і клацання. Дружині дзвонили з мого номера: "Я тут нашел другую, ты мне не нужна". Після того придумали знаки – щоб знала, що то я телефоную. Якось звідти всім нам вирубили телефони. Коли ввімкнулися – вся інформація була стерта.

Був у рембаті – ремонтував техніку: зима, холод, весь у мазуті. Скидалися грошима на ключі, що постійно зникали, – ротний міг забрати в машину чи відправити родичам. Якось пропав пальник на зварювальний апарат. Купували за власні гроші.

На війні чомусь вважається: звертаєшся до шпиталю – хочеш закосити. Багато хлопців страждають від сечостатевих хвороб, запалення нирок – через постійний холод. Один зламав руку. Три місяці терпів, доки не стало ще гірше. Коли пішов до лікарів, сказали, що рука неправильно зрослася. Довелося ламати й складати заново. На Бутовці (шахта на півночі Донецька. – Країна) я переніс дві пневмонії. Вже не міг балакати, а шипів, температуру збивав парацетамолом. Відвезли у шпиталь, коли хвороба дала ускладнення.

Місцеві, які залишилися на Донбасі, приходили до нас по продукти і медичну допомогу. Одна баба питала: "Можна картошечки і крупи взяти?" Помітили, що має приховану камеру. Знімала, скільки бійців на позиції. Другій поміряли тиск: "Дякую, синочки. Вік пам'ятатиму". Тільки відійшла від нас на 100 метрів, дістала мобільний телефон. І одразу – пряме попадання.

Війна має і жахливе, і благородне обличчя. Хоч що приховував би, там усе спливає.

Смерть зображають, як скелет із косою. Та для кожного вона своя: комусь – стара з оскалом, а для мене – гарна дівчина. За однією легендою, була заквітчаною нареченою, яка прокошувала дорогу до раю чи пекла, кожного зустрічала. Але збожеволіла і стала потворною, коли побачила, що мати може вбити свою дитину, а син – матір.

Чоловіки з розумом не зізнаються рідним, де вони. Запустили якось дезу, що вночі нас накриють. Деякі хлопці дзвонили рідним прощатися. Вони ніч не спали, а в нас минуло тихо. Побратим Сергій Черенко казав дружині й дітям, що ремонтує техніку на полігоні, хоч був у самому пеклі. Зізнався лише за півтора року, коли син побачив його по телевізору.

Багато хлопців після гарячих точок зарікалися, що на війну не повернуться. Минає півроку і їдуть назад, бо адаптуватися не можуть. Після війни дратують людська байдужість і порожня метушня, бо знаєш ціну часу й життя.

2017-го після звільнення намагався влаштуватися на роботу. "Ви соціально небезпечні, – казали, – а в нас багато біженців із різними політичними поглядами". Служба зайнятості пропонувала єдине – копати могили. Коли добивався пільг, у кабінетах чиновники говорили: "Ти там за гроші людей убивав, а тепер щось клянчиш".

Пішов до директора шахти імені Героїв Космосу МкртчЯна. Він подивився документи. Спитав, де воював. "У ЗСУ". – "Скільки ти наших убив? – "Яких це ваших?" Жбурнув у нього стілець, із кабінету мене вивела охорона. Робота є, але всюди відмовляють: у вас посттравматичний синдром, ви конфліктна людина.

Зі школи був бунтарем. У семінарії мене двічі відправляли в монастир. Уперше, коли зауважив, що нам дають макарони з хробаками. Був піст, а це м'ясо. Вдруге – коли семінаристи-старшокурсники намагалися показати, що вони тут головні. Спочатку пояснив, що в церкві всі однакові. Потім разом із другом добряче їх провчили.

Коли священики беруть пожертви, не цікавляться, звідки гроші. Якось їхав у поїзді з сином батюшки. Зізнався, що ненавидить свого батька. Чув, як він сповідував замовного вбивцю. Після кожного злочину той віддавав десятину на храм.

Смерті не боюся, бо вже пережив її. Це було 30 вересня 2010 року. На шахті треба було пофарбувати зсередини величезні цистерни з-під хімічних реактивів. По мотузці стали спускатися вниз. Респіраторів і протигазів не дали. Сморід страшний, ацетон виїдає очі. Спустився перший хлопець. За мить перестав реагувати на голос. Зрозуміли, що отруївся. Другий кинувся його рятувати і сам почав непритомніти. Взяв саморятівник, до рота – загубник, на ніс – прищіпку, і поліз у цистерну. Щоб хлопці могли дихати, по черзі давав їм загубник. Отямилися і потягнули мене вниз. Знепритомнів.

Спочатку відчув біль, а потім – легкість. Здавалося, повітря несе мене вгору. Бачив унизу землю, чув голоси, гавкіт собак, щебетання пташок. Піднімався вище і починав відчувати повітря на дотик. Чув шепіт: дівчинка просить подарувати песика, дитина – врятувати маму, безхатько всіх проклинає. Потім темрява – я стою босий, руками натикаюся на кути, ніби в шахті. Відчув запах сірки і паленої шкіри, хотілося пити. Зрозумів, що мені кінець. Почалася паніка: лишилися невиправлені гріхи. Хвилювався за дружину – як вона це переживе, за що мене ховатиме. Зрозумів, що тут мої молитви мають почути, треба просити, щоб їй неважко було. Раптом з'являється кольорове світло. Бачу жіночі туфельки, прикрашені камінням і перлами, зверху – синя накидка з китицями. Став на коліна, такого сорому ніколи в житті не відчував: розітріть мене в порошок, але допоможіть дружині. Сморід зник, відчув запах квітів. Дивлюся вниз – я стою на головах, вони як мощі – темно коричневі. Жінка обняла мене і сказала: "Скільки я буду тебе витягувати?" Різкий сплеск. Відчув сморід власного нутра і біль у кожному суглобі. Коли повернувся в тіло, ніби струмом пронизало.

Прийшов до тями в морзі. Відкрив очі – я вкритий із головою білим простирадлом. Виявилося, в мене була зупинка серця. Коли почав ворушитися, всі навколо забігали. Дали кисень, щось укололи. Прийшов товариш, якого врятував: "Я молився, щоб ти вижив". А за годину до того, як лізти в цистерну, доводив мені, що Бога немає.

Зараз ви читаєте новину «Служба зайнятості пропонувала єдине – копати могили». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода