Шелест не любив Патона. Хотів на його місце поставити Федора Овчаренка

Микола Амосов їздив на дачу електричкою

Перший раз побував на вершині Ельбрусу (найвища гора Кавказьких гір, 5542 м. – Країна) у студентські роки. Відвідував гурток, на якому вивчали космічну фізіологію. Разом із професором Миколою Сиротиніним поїхали в експедицію на Ельбрус. Досліди проводили на різних висотах. А коли експедиція завершилася, залишилися в таборі з кількома колегами. Вирішили піднятися вгору. Дихати не було чим. Кілька разів здавалося, що ось-ось відключуся. Зупинявся, приходив до тями – і рушав далі.

з висоти 5,3 тисячі метрів жінка з групи зірвалася вниз. Її тіло котилося з великою швидкістю. Була в крові, мала розбиту голову. На руках занесли її до хижі на сідловині. Зі шматка металу зробили щось схоже на санки. У лікарню доправили наступного дня. Все вказувало на те, що в неї перелом основи черепа. Але відбулася легшими травмами. Самі повернулися і зійшли на вершину майже без зупинок.

Моя кандидатська дисертація називалася "Підвищення стійкості гіпотермованих і зимосплячих тварин до факторів космічного польоту". Все, що стосувалося космосу, тоді було засекречене, навіть слово це використовувати в публікаціях було немислимо. Поїхав отримати дозвіл у Москві. Там мені заявили: "Можете залишити цю назву. Але маєте надати нам один примірник вашої дисертації".

Борис Патон був проти створення лабораторії космічної фізіології на Ельбрусі. Допоміг Петро Шелест (перший секретар ЦК КП України у 1963–1972 роках. – Країна). Кілька разів дзвонив Борису Євгеновичу. Після цього його ставлення різко змінилося: відразу ставив підпис на всіх документах.

 

Шелест не любив Патона. Хотів на його місце поставити Федора Овчаренка (вчений-хімік, 1913–1996. – Країна), який був секретарем ЦК з науки. Патон знав про це. За якийсь час пішла "тєлєга" на Москву: "Шелест – націоналіст. Подивіться на його книгу "Україна наша радянська". Що це за назва? Такої держави взагалі нема, а він про неї пише". Петра Юхимовича підвищили і перевели на роботу в Москву.

На вершину Ельбрусу треба було якось доставити матеріали для зведення лабораторії. Люди підняти їх не могли. Вирішив використати вертоліт. Звернувся до авіазагону в П'ятигорську (місто в Ставропольському краї РФ. – Країна): "Давайте злітаємо на вершину?" Вони посміялися: "Наш Ми-4 летает не выше четырех тысяч метров, а Ельбрус – больше пяти". Та командир загону сказав: "Если министр гражданской авиации даст добро, я готов рискнуть. На вершине сядем. Но взлетим вряд ли. Ну, ничего. Оставим вертолет там вместо памятника".

Отримати дозвіл не вдалося. Але командир сказав: "Я говорю своим, что разрешение получено. Будем готовить вертолет". Під час тренувальних польотів вирішили здійснити посадку на вершині Шхельда. Там саме знімали фільм "Вертикаль" за участю Володимира Висоцького. На гору доставили одну з актрис. Коли почали злітати, вертоліт тричі підкинуло. Виявилося, чіплявся за льодовик і мало не впав у провалля. Коли треба було приземлятися, пілот наказав мені вискочити і підкотити бочки, щоб він міг на них сісти. У них виявився авіаційний бензин. Могли підірватися, але пронесло. Думав, після такої аварії льотчики кинуть затію. Але їхній командир викликав ремонтників: "Будем продолжать". 27 серпня 1966 року вертоліт сів на Ельбрусі. Командир авіаційного загону отримав за це підвищення.

Взимку 1967-го ураган зніс нашу лабораторію у провалля. Він був такої сили, що в готелі біля підніжжя повилітали шибки. Вирішив, було б добре встановити на вершині фюзеляж літака. Ураган йому не страшний. Пішов до авіаконструктора Антонова просити, щоб виділив списаний літак. Олег Костянтинович сказав: "Мы тут один самолет после испытаний можем вам передать". Повів мене в ангар. Жартував: "Какой вам завернуть?" Вибрали Ан-24. Але його не змогли доставити. Від ідеї відмовилися.

Стан невагомості на Землі можна відчути в літаку, коли він іде по певній траєкторії, чи під час падіння з великої висоти. Та найлегше це зробити на воді. Стан, коли людина в костюмі розслаблено лежить на її поверхні, дуже подібний до невагомості. Вирішив випробувати на собі. Припинив на четвертий день. Микола Сиротинін тоді казав: "Ну, что ж вы, Павел Васильевич, даже до Луны не долетели". Довше не міг, розболілося серце. У воді через зміну тиску судини, легенева і серцева системи перестають працювати злагоджено. Хоч при підготовці космонавтів цю методику застосовують досі.

У нашому відділі працювала дружина оперного співака Бориса Гмирі, жінка поета Миколи Бажана й донька колишнього першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова. Юлія Микитівна була симпатичною, скромною і приємною у спілкуванні. Батько часто брав її у закордонні відрядження. Якось привезла в лабораторію целлоскоп – прилад для автоматичного підрахунку кількості електроцитів лейкоцитів у крові.

Миколу Амосова цікавила проблема анабіозу, яку ми досліджували на Ельбрусі. Він мав дачу в Бородянці, а моя родина мешкала в Бучі. Микола Михайлович мав службову машину, та волів нею не користуватися. Добирався електричкою. Часто їздили разом.

 

Наприкінці 1970-х до нас на Ельбрус приїхав Патон. Разом піднялися на пік Терскол – 3,1 тисячі метрів, де була астрономічна обсерваторія. Борису Євгеновичу було 60 років. Він цю висоту здолав спокійно. На вершині поміряв йому пульс – 120 на 80. Після підйому навіть не відпочивав – одразу почав грати в настільний теніс. Потім хлопці з обсерваторії запропонували піти в сауну. Патона туди не пустив. Сказав: "Ми не знаємо, як розріджене повітря в сукупності з високою температурою впливає на людський організм. Краще не ризикувати". Борис Євгенович дослухався. А я вирішив дослідити, як людина переносить підвищену температуру в умовах розрідженого повітря. Експеримент проводили в термобарокамері (в ній можна встановлювати температуру, швидкість вітру і тиск повітря. – Країна), яку на замовлення виготовили в Німеччині. Піддослідними стали випробовувачі з Москви. З'ясували: на висоті з поверхні тіла швидше випаровується рідина і організм не так сильно перегрівається за високих температур. Запатентував метод – "Сауна на висоті".

На Ельбрус приїхав академік Володимир Енгельгардт (біохімік, спеціаліст із молекулярної біології, 1894–1984. – Країна). Спитав його: "Володимире Олександровичу, а ви часом не з тих Енгельгардтів, які мучили нашого Тараса Шевченка?" Він відповів: "Да, из этих. Но наш род этим гордится. Мы помогли ему подняться".

1973 року в Києві почав виходити журнал "Космические исследования в Украине". У другий номер написав статтю "Україна – держава космічна". Не надрукували. Після першого випуску журнал ліквідували.

1988-го мені запропонували стати директором єдиного в Радянському Союзі науково-дослідного інституту проблем високогір'я. Двічі відмовлявся. На третій раз подзвонив співробітник серед ночі: "Ты что не понимаешь, от чего отказываешься? Да через год ты станешь академиком. Причем двух академий". Відповів: "Покинути свій Ельбрус не можу".

Коли Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет 16 липня 1990 року, був у кавказьких горах. Зрозумів: щоб незалежність стала реальністю, кожен українець, хоч би де був, повинен це підтримати. Разом із науковцями вирішили відсвяткувати це підняттям українського прапора на гору Ельбрус. Пошили його жінки із селища Терскол у Кабардино-Балкарії. Але того дня розходився вітер і вдарив мороз. Розгорнули прапор на вершині Монблан 9 серпня.

Побувати на японських вершинах вийшло з третьої спроби. У серпні 1991-го планував їхати туди на міжнародний симпозіум із проблем високогірної медицини. Мав квиток, запрошення, підготував доповідь, домовився про візи. Але в Москві відбувся путч – і японці припинили видачу дозволів на в'їзд. За кілька років таки полетів туди – на Всесвітній конгрес із високогірної фізіології. Був на ньому єдиним представником від України, тому не міг податися в гори. Піднятися на Оку-Хотаку та Фудзіяму вдалося 1998-го.

 

Разом із вісьмома альпіністами стали першими українцями, які побували на вершині Аконкагуа.

Вперше побачив Бориса Патона на зустрічі з аспірантами в 1962 року. Він виступав українською. Я подумав: "Молодець! У Києві все зросійщено, а він говорить рідною мовою". Та коли почав працювати в Академії наук, відчув його фальш. Усі співробітники підписували контракти на рік. Якщо гарно поводилися – його продовжували. Коли мені виповнилося 69, подумав: "Якщо помру рабом, то буду ним і на тому світі". У газеті "Дзеркало тижня" опублікував статтю, в якій написав правду про методи керівництва Патона. Після її публікації один зі співробітників сказав: "Ти підписав собі смертний вирок". Контракт на наступний рік мені не продовжили.

×