Віра Тимошенко мала сім рідних і 16 прийомних братів і сестер
– Що будете – чай, кава, коньяк, горілка, вино? – Віра Петрівна Тимошенко відкриває масивні двері своєї двокімнатної квартири на вул. Великій Васильківській у столиці.
У передпокої на стіні висить розгорнуте метрове віяло з Китаю і кілька картин із квітами. На журнальному столику два букети троянд – білих і червоних. Стіни вітальні також у картинах. Одна з них – портрет Віри Петрівни в молодості.
– Тут у мене талія – 60 сантиметрів. Я завжди струнка була. Це зараз рознесло на нервах через історію з моїми музеями, – жінка сідає на встелений квітчастим килимом диван. На ній чорна кофтина з вишитими гладдю ромашками й маками та легкі штани у великі квіти. – Тримала на Хрещатику три музеї – грамплатівок і музичних інструментів, побуту київської інтелігенції і народного побуту з різних регіонів України. Мала офіс. А всі хочуть Хрещатик. Рейдери від Черновецького його забрали. Як і багато інших приміщень. Переважно в центрі міста – кінотеатри, книжкові магазини, бібліотеки. Тепер у приміщеннях колишніх аптек працюють ресторани або вареничні "Катюша".
Чому почали збирати платівки?
– Мій другий чоловік 20 років працював ректором консерваторії. Люди з діаспори приїздили і дарували йому платівки тих часів, коли емігрували з України. Більшість із них у нас були заборонені.
Та й виростала я серед музейних речей. Народилася в будинку на Вишгородській, 5. Там зупинявся Тарас Шевченко. Залишилося багато речей, якими він користувався – стільці, посуд. Є навіть фотоапарат, яким зробили його останнє фото. У спеціальній сумочці із замком, який треба було відкривати ключиком.
Після рейдерського захоплення всі ці експонати перенесли в тимчасове сховище. Не знаю, що робити. Відкрили три карні справи. Суди тривають із 2011-го.
Віра Петрівна запрошує на кухню.
– Зараз навчу вас, як швиденько і смачно приймати гостей.
Кладе у металеву кришку від каструлі мисливські ковбаски, поливає їх спиртом із пляшки й підпалює. Ковбаски смажаться у маленькому вогнищі. До них господиня подає бутерброди з маслом і білим хлібом. Наливає вино, яке приготувала сама з винограду, абрикосів і апельсинів.
– Отак беріть із вогню. Їх треба їсти, коли горять, – Віра Тимошенко ставить на стіл півлітрову банку консервованих помідорів.
Яка доля вашого родинного будинку?
– Під час війни німці влаштували там конюшню. Наша сім'я перебралася в літню кухню. Тоді мама взяла 16 дітей із Бабиного Яру, яким вдалося втекти. Бо на малих німці шкодували витрачати кулі. Мама виглядала їх неподалік під час розстрілів. Каже: "Стою, чую – ворушаться кущі. Вже знаю, що хтось добирається до мене. Роздягнуті, побиті, але живі".
У нас було свої вісім дітей. Я – найменша. Батько прийшов із фронту й сказав, щоб усіх прийомних дітей мати здала у дитячий будинок, бо не міг прогодувати. Поставив умову: "Або я, або вони".
Привезла їх у дитбудинок, а вони: "Мамо, ти нас залишаєш?". Здалася: "Перелазьте через тин назад. Підемо додому". Чоловік здійняв скандал. Вона відповіла: "Я вибрала їх, а не тебе". Батько нас не покинув. Ростив і прийомних. Усі коштовності поміняли на продукти.
Прийомні діти виросли і виїхали в Ізраїль. На той час листування було заборонене. Так і урвався зв'язок. Вони майже всі – музиканти.
Чим запам'яталося життя у Росії?
– Я вийшла заміж за росіянина-атомника. Його направили на Нову Землю випробовувати ядерну зброю. На замерзлих островах Північного Льодовитого океану прожила два роки.
Бувало, від сильного вітру лід намерзав на слизовій оболонці очей. Ходити з розплющеними очима було неможливо. Дорогу від дому до дому перев'язували мотузками, щоб переміщатися навпомацки. Часом люди натрапляли так на першу зустрічну хату й пересиджували, доки погода не кращала.
Потім працювала в Кремлі на прийомі іноземних делегацій. Організовувала накривання столів, культурну програму, слідкувала за дотриманням протоколу.
Приїздили старі емігранти, які ще не забули російську. Але традиції в них уже були не наші. Французи зранку пили келих вина. Чорний хліб не їли – лише білі булочки не з дріжджового тіста. Німці просили принести свіжу воду з джерела або принаймні з крана. Мінеральну і газовану не сприймали.
Мене контролював КДБ. З іноземцями не допускалося розмовляти більше 15 хвилин чи поза роботою. Строгі ділові костюми. Такі ж зачіски. Нігті завжди мали бути тілесного кольору. Інші кольори лаку вважалися вульгарщиною, – Віра Петрівна постукує по столі пальцями з французьким манікюром.
Яке враження склалося про господарів Кремля?
– Там працювали діди, доки їх не виносили ногами вперед. Були настільки немічні, що іноді під себе ходили. Через старечий склероз нічого не пам'ятали.
Усіх нас, кремлівський штат, годували. У наших квартирах кухонь не було. Додому привозили все готове – від перших страв до солодкого. Об 11:00 усьому керівництву привозили парне молоко.
Ці діди мали молодих коханок. Дівчаток у кремлівські гареми вибирали змалку. Дивилися на сім'ю, на їхні погляди, на здоров'я. Батьки не могли нічого вдіяти.
За моєї роботи генсеком був Хрущов. Мав коханку – оперну співачку Єлизавету Чавдар. Зіпсував їй життя. А за Сталіна більшість кремлівських дружин були на лісоповалі.
Забагато знали?
– Чоловіки на них самі часто доносили. Як і наші письменники. От ходила дружина Володимира Сосюри Марія десь по гостях. А в нього – недовіра. Думав, коханця завела. Пішов у відділ КДБ порадитися. Коли вона через п'ять років повернулася із заслання, Сосюра її ніс на руках прямо з поїзда.
Як покинули ту роботу?
– Постало питання, щоб я працювала з найвищим керівництвом. А вони напивалися до білої гарячки й падали обличчям в олів'є чи заливну осетрину. Відмовилася.
Пішла звідти під час перебудови. Раїса Горбачова запросила до себе – заступником керівника благодійного фонду "Духовна спадщина". Вона була обмеженою людиною. Наголоси неправильно ставила під час доповідей. Тому намагалася відмовчуватися. Гроші, які присилали для чорнобильських хворих, використовувала на будівництва дороги до своєї дачі у Форосі.
Коли вибухнув Чорнобиль, 28 ліквідаторів аварії привезли в Москву. Пам'ятаю ту картину: лежать люди кольору паленого вугілля, тіло від кісток відділяється. Увечері скликали їхніх дружин. Сказали: "У вас чоловіки – герої. Сьогодні вони ще живі. Можете попрощатися. Бо завтра їх уже не буде. Вони виділяють радіації більше, ніж реактор". Наступного дня ліквідаторів усипили й поховали. Ями були 10 метрів углиб, усі забетоновані.
У ті часи ви зацікавились репреcованими?
– 1989-го пішла до Михайла Потебенька першого заступника прокурора УРСР. Сказав, що має на мене 4 хвилини. Ми розмовляли 4 години. Пояснювала йому: що раніше реабілітуємо невинних людей, то краще для нашої країни. Він погодився. Створив відділ реабілітації. Роботи було багато. Серед розстріляних реабілітувати вдалося, може, десяток із тисячі.
Збирала імена й встановлювала історії репресованих. Шукала, де поховані, де їхні родини. Добилася, щоб дітям дозволили відвідати місця захоронення батьків. Усі плакали. Казали: "Ми носили батькові передачі й отримували від нього листи два роки. А насправді, його ще два роки до того розстріляли".
Виявилося, тягнули продукти з людей, дурили їм голови. Родичі приїздили на побачення. До них виходив слідчий: "Його повезли в Москву на допит. Лишіть передачу. Наступного разу принесіть теплого светра і шкарпетки. Й рибні консерви знову".
Причому слідчий просив консерви не в томаті, а у власному соку. Не принесеш – не отримаєш дозвіл на побачення.
Щоб потрапити в опалу, необов'язково було друкувати самвидав і вести активну антирадянську діяльність?
– За дрібницю можна було загриміти. Наприклад, двірник міг закласти. Чекали люди поїзда на вокзалі. Запізнювався на годину чи дві, бо десь перепинив шлях якийсь урядовець. Хтось сказав: "Не дивно. Це ж наші "царі" їдуть". Усе, буфетниця почула й доповіла черговому.
2 
35413
Коментарі