середа, 22 травня 2019 15:26

Присилали то живу корову, то коня, то барана. Мати просила, щоб не робили таких подарунків, бо їх не було де ставити на дев'ятому поверсі

Сергій ГЛІБЧУК оформив українське громадянство за два дні

Сім'я батька Андрія Глібчука родом зі Старих Кутів Косівського району на Прикарпатті. Наш предок працював при дворі імператора Австро-Угорщини. За це йому подарували землю від Косова до нашого села.

Дід Василь по батьковій лінії був в УПА, мав псевдо "Білий". Коли прийшла війна, його сім'ю арештували за доносом. Вислали в Караганду. Вантажили в товарні вагони, як худобу. Тато розповідав, що посередині товарняка стояла пічка-­буржуйка, під стінами – двоярусні дерев'яні нари. Везли два тижні. На зупинках давали їжу раз на добу. Голодні люди в холодних вагонах вмирали. Покійників виносили з поїзда, а він рухався далі на схід.

Автор: Оксана КНЯЖИК
  Сергій ГЛІБЧУК, 58 років, сімейний лікар. Народився 17 серпня 1960-го в Казахстані. Батько працював у райкомі партії начальником житлово-комунального відділу. Мати – на телеграфі. Закінчив педіатричний факультет Карагандинського медичного інституту. Отримав сертифікат для роботи дитячим хірургом та ортопедом. Три роки був лікарем у колгоспі ”Ленінський” Еркеншелікського району Целіноградської області Казахстану. 1986-го переїхав до Москви. Був дільничним, головним лікарем дитячої поліклініки, районним педіатром Київського району в російській столиці. 1990 року у складі радянської місії їздив в Уганду. За міжнародною програмою працював у Танзанії, Заїрі, Камеруні, Руанді, Конго. В Україну переїхав 2000-го. За сім років до цього отримав українське громадянство. 12 років працював у дитячій поліклініці Святошинського району столиці. Вів прийоми педіатра, ортопеда й хірурга. Навчався сімейної медицини в Національній медичній академії післядипломної освіти імені Платона Шупика. Із 2012-го живе в селі Старі Кути Косівського району Івано-Франківської області, звідки родом батько. В рамках медичної реформи став одним із перших в Україні лікарів-ФОПів, відкрив приватний кабінет сімейного лікаря. Розлучений, має сина
Сергій ГЛІБЧУК, 58 років, сімейний лікар. Народився 17 серпня 1960-го в Казахстані. Батько працював у райкомі партії начальником житлово-комунального відділу. Мати – на телеграфі. Закінчив педіатричний факультет Карагандинського медичного інституту. Отримав сертифікат для роботи дитячим хірургом та ортопедом. Три роки був лікарем у колгоспі ”Ленінський” Еркеншелікського району Целіноградської області Казахстану. 1986-го переїхав до Москви. Був дільничним, головним лікарем дитячої поліклініки, районним педіатром Київського району в російській столиці. 1990 року у складі радянської місії їздив в Уганду. За міжнародною програмою працював у Танзанії, Заїрі, Камеруні, Руанді, Конго. В Україну переїхав 2000-го. За сім років до цього отримав українське громадянство. 12 років працював у дитячій поліклініці Святошинського району столиці. Вів прийоми педіатра, ортопеда й хірурга. Навчався сімейної медицини в Національній медичній академії післядипломної освіти імені Платона Шупика. Із 2012-го живе в селі Старі Кути Косівського району Івано-Франківської області, звідки родом батько. В рамках медичної реформи став одним із перших в Україні лікарів-ФОПів, відкрив приватний кабінет сімейного лікаря. Розлучений, має сина

Членів сімей ворогів народу розмістили в таборі за колючим дротом за 2 кілометри від Караганди. Дорослих в'язнів возили будувати шахти, заводи й будинки. Навесні 1947-го в бараках був тиф – хворіли майже всі.

Тата і його сестер відправили в дитячий будинок. Він потрапив у гірське містечко Глинськ поряд із ядерним полігоном. Там йому змінили у прізвищі букву "і" на "е" – став Глебчуком. Так урятувався від тавра ворога народу. Він закінчив ремісниче училище. Його матір репресували, жила під Карагандою в землянці без права переписки.

Моя мати Світлана Глебчук родом із Луганщини. Перед війною її родину евакуювали в Караганду. Там познайомилася з батьком. Коли народився я, жили в закритому містечку на Байконурі, мама працювала зв'язковою в телеграфі.

Тато в райкомі партії мав службову машину. Якось їхали з гостей додому, на вулиці було мінус 35 градусів. При дорозі стояв босий хлопець в одному костюмі. Батько наказав водію зупинитися. Ми підібрали його і повезли додому. Помили, нагодували, відігріли і вклали спати. Коли вранці прокинувся, у нашому домі була поліція – хлопець хотів нас обікрасти. Спитав у мами, чого ми його підібрали. Пояснила: "Тато з дитбудинку, він звик допомагати".

До 9 років хворів через радіацію на космодромі. Хірургія стала моїм домом, я знав назви всіх інструментів. Якось після операції сидів на подвір'ї лікарні. Книжка впала, підняти її не міг. Допоміг хірург Віктор Аліков. Пішли до нього на поверх, розговорилися. Став брати мене на перев'язки, розказував, як що робить.

Коли вступав до Карагандинського медінституту, до влади у Казахстані прийшов Нурсултан Назарбаєв. Казахи всюди опинилися на першому місці. Татові сказали, що на хірургічний факультет я не вступлю. Пішов на педіатричний. Та згодом таки потрапив на хірургію, отримав сертифікат. На шостому курсі вже оперував.

За якийсь час до мене почали погано ставитися. Одна жінка відмовилася, аби я оперував її дитину. Мати сказала, що в нас біда: "Ми – вороги народу. Батька виключили з партії, забрали нагороди й заборонили виїжджати за кордон". Рідна мати донесла, що він підробив прізвище. Про це написали всі газети. Ми жили у відомчому домі з охороною. Сусіди в лице кричали: "Враг народа, бандеровец". Від нас відвернулися друзі. У школі на зборах вирішили, що сестра має відмовитися від батьків. Таке мав зробити ще один хлопець, батьки якого були німцями.

Татові вдалося зустрітися в Москві з тодішнім генсеком компартії Михайлом Горбачовим. За три дні батько вернувся, його поновили в партії, повернули нагороди. Але відтоді до нас ніхто не ходив, ми ні з ким не спілкувалися.

Тато захоплювався боксом, пішов працювати у спорт. Став тренером в Індустріальному технікумі Караганди. Один із перших у Союзі отримав звання судді з любительського боксу. 1980-го був арбітром XXII Олімпійських ігор у Москві.

Після університету мене направили на роботу в колгосп "Ленінський" Еркеншиліцького району Целіноградської області. Приїхав на свій день народження 17 серпня 1983 року. Цього дня отримав бойове хрещення. Сина секретаря райкому партії привезли до баби в село. З'їв із двома однолітками вовчих ягід. Ті кісточки випльовували, а він – ні, отруївся. Я йому в лікарні шлунок промив, крапельницю поставив. Подзвонив в область, викликав літак і хлопця забрали в Целіноград (нині – столиця Казахстану Нур-­Султан, донедавна Астана. – Країна). За місяць він приїхав до мене з батьком, щоб подякувати.

У тому колгоспі були добрі люди. За три роки повернувся в Караганду, а мені присилали то живу корову, то коня, то барана. Мати просила, щоб не робили таких подарунків, бо їх не було де поставити на дев'ятому поверсі. Але такі подяки надходили кілька років. Що батьки робили з ними, не уявляю.

У міську дитячу лікарню в Караганді, де я працював, приїжджав міністр охорони здоров'я Союзу Борис Чадов із делегацією іноземних журналістів. Ходили, знімали, записували. Увечері головлікар сказав, що зі мною хочуть поговорити в облздраві. Направили в готель "Казахстан", де зупинялися високопосадовці. Прийшов у номер і впізнав міністра. Він сказав, що бачив мене в роботі й запропонував перебратися до Москви. Здивувався: "Там своїх багато, для чого мені це?" За три дні на роботі дізнався, що мене звільнили. Дали 24 години на переїзд.

Автор: фото надано Сергієм ГЛІБЧУКОМ
  Батько Сергія Глібчука Андрій Васильович (ліворуч) працював тренером із боксу в Індустріальному технікумі в Караганді. Він один із перших у Радянському Союзі отримав звання судді з любительського боксу. 1980-го був арбітром XXII Олімпійських ігор у Москві
Батько Сергія Глібчука Андрій Васильович (ліворуч) працював тренером із боксу в Індустріальному технікумі в Караганді. Він один із перших у Радянському Союзі отримав звання судді з любительського боксу. 1980-го був арбітром XXII Олімпійських ігор у Москві

Направили в 42-гу лікарню дитячим педіатром. Обіцяли житло, але воно тимчасово було зайняте. Погодився два-три дні пожити в підсобці, де за ширмою зберігали аналізи сечі й калу. Там прожив півроку. Завгосп узяла до себе на два тижні. Сказала: "Андрійовичу, треба щось їм дати, аби ви мали житло". На день радянської конституції купила підписні видання книжок, спакувала й відправила в райраду. Сказала, щоб пороздавав по кабінетах. За кілька діб подзвонили звідти: "Чого ви не заїжджаєте по ордер на квартиру?" Виявилося, тоді розносив не книжки, а гроші.

Дали комуналку – кімнату, площею 12 квадратних метрів, до мене переїхала дружина з сином. Як став головним педіат­ром району, отримав двокімнатну квартиру.

Після лікування доньки директора інформагентства ТАРС у мене з'явилося багато впливових знайомих. Якось запросили на зустріч. На знак подяки подарували два квитки на відпочинок в Уганду. Дружина сказала, що я збожеволів, бо там крокодили і канібали. Я поїхав сам. У нас було мінус 20, а там – плюс 20. Дізнався, що ананаси ростуть на землі. Нас возили в джунглі, на сафарі.

1990-го мав іти на підвищення в міністерство. Але з'явилася можливість поїхати в Уганду лікарем у складі радянської місії.

1993 року в Казахстані почалися повстання – з країни гнали росіян. Мати попросила перевезти їх із батьком. Сказав, куплю квартиру, де захочуть. Вона вибрала Старі Кути – татову батьківщину. Батьки із сестрою та її сином переїхали з Караганди за два тижні. Забрали лише документи і книжки.

Доки був у Києві, порозносив по міністерствах корисну інформацію, що зібрав в Уганді та країнах Центрально-­Африканського регіону. Там шукали спеціалістів, взамін обіцяли золото, діаманти, нафту. Вирішив, для України, яка щойно здобула незалежність, це хороша можливість стати на ноги. Після того мені подзвонили і за два дні оформили українське громадянство. Батьки чекали цього п'ять років.

Як громадянин України не міг працювати в російській місії. В Уганді залишився без роботи й житла. Друг допоміг влаштуватися в державну клініку, а згодом – у приватну. Обслуговував сім'ю президента і його родичів, членів парламенту.

2000 року батько захворів. Я мусив перебратися в Україну. Знайомі влаштували в київську дитячу поліклініку. Став сімейним лікарем. 2012-го повернувся у Старі Кути, коли занедужала мати.

У Кутській лікарні дивувалися, коли я в аптеці купував ліки пацієнту, який не міг собі цього дозволити. Так учив тато – допомагати. З роботи звільнився торік у квітні, бо постійно затримували зарплату.

Почалася реформа, і я вирішив обладнати медичний кабінет. Мав трохи заощаджень. Та виявилося, не потягну і приміщення, й обладнання. Узяв кредит у банку. Все закупив, поставили туалет, провели воду.

За п'ять днів до Нового року померла мати. Після похорону на сайті з'явилося офіційне підтвердження, що в мене є ліцензія. Не вмів користуватися електронним ключем і неправильно підписав документи. У першу хвилю реєстрації не потрапив. Три місяці не працював. А кредит треба було виплачувати. Колега допоміг, пояснив, як це працює.

Національна служба здоров'я перевірила мій кабінет, прислали договір на 38 аркушах. Отримав право працювати. Зі мною уклали декларацію понад півсотні пацієнтів.

Зараз ви читаєте новину «Присилали то живу корову, то коня, то барана. Мати просила, щоб не робили таких подарунків, бо їх не було де ставити на дев'ятому поверсі». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 35413
Голосування Які умови миру і зупинення війни для вас прийнятні
  • Відмова від Донбасу, але вивід військ РФ з усіх інших територій
  • Замороження питання Криму на 10-15 років
  • Відмова від Криму і Донбасу за умови надання гарантій безпеки від Заходу щодо всіх інших територій
  • Зупинка війни по нинішній лінії фронту
  • Лише повне відведення військ РФ до кордонів 1991-го
  • Ваш варіант
Переглянути