Приймальниця розсміялася і взяла мій фрак. Тарапунька нічого не сказав

Андрій ДЕМИДЕНКО написав 750 пісень

У школі не міг дозволити собі отримати "четвірку" – заїдав гонор. Гарно малював – робив пристойні копії Левітана, Шишкіна і Куїнджі. Мій покійний брат Микола казав: "Ти не художник. Художник – це той, хто сам малює, а не перемальовує". Я віджартовувався: "Говориш так, бо заздриш". У паралельному класі вчився трієчник Вася Кириленко, який теж гарно малював. Відчував, що робить це краще за мене, але не хотів у тому зізнаватися. Між нами постійно була конкуренція. На уроки образотворчого мистецтва наші класи зводили. Якось учитель задав малюнок на вільну тему. Вася намалював тушшю розкішну сороку на березовій гілці. Отримав п'ятірку. Коли вчитель підійшов до мене, то закляк. Я намалював лисого чоловіка з борідкою і в краватці у горошок. Унизу підписав: Володимир Ілліч Ленін. За кілька секунд учитель вилетів із класу. Повернувся з директором, завучем і секретарем комсомольської організації. Директор глянув на мій малюнок і сказав: "Андрію, краще не малюй!" Не знав тоді, що малювати Леніна дозволено лише обраним художникам. Був убитий, приголомшений і ображений. Але креативність у мене кипіла, і їй треба було кудись діватися. Тоді почав віршувати.

Перший вірш написав у сьомому класі. Його надруку­вали в районній газеті "Колгоспник Полісся". Про це дізнався від поштаря дядька Мусія. Зустрів мене біля пошти й каже: "Знаєш, шо твій вірш в газеті напечатали? Це, синок, велика біда. Бумагу треба, краски, щоб з району газету у село привезти – теж гроші потрібні. І мені треба заплатить, щоб я газети ці порозносив. Це твоєму батькові тепер корову прийдеться продать". Я перелякався. Думав, батько вб'є за це. Коли прийшов додому, зразу вирішив йому розказати. Поклав перед ним газету: "Оце надрукували. Але дядько Мусій каже, що корову прийдеться за це продать". Батько трохи подумав: "Як треба, то ради сімейного гонору можна і корови позбутися". Відлягло. За два тижні мене на пошту покликали. Дядько Мусій сміється, а інша поштарка каже: "Тут три рублі і 27 копійок". Відповів: "Добре. Піду батькові скажу". Вона: "Так це не батькові, а тобі гроші прийшли". Виявилося, мені гонорар прислали. То були великі гроші: квиток у кіно коштував 10 копійок. На гонорар кілька тижнів ходив дивитися фільми й купував цукерки.

 

У 17 років відніс вірші у журнал "Ранок". Через тиждень-півтора заходив і питав: "Ну то як мої вірші? Підходять чи ні?" Відповідали: ще не дивилися. Бачив, що мої візити їм набридли, але продовжував навідуватися – кортіло дізнатися. Якось заходжу в кабінет до заввідділу поезії. Поряд із ним сидить інтелігентний мужчина з дещо монгольським розрізом очей. Звернувся до заві­дувача: "То підходять мої вірші?" Він витягнув із шухляди мої поезії і сказав: "Ще не дивився. Але почитаю. Ось вони вже під рукою". Інтелігент простягнув до них руку і спитав: можна? Переглянув, а потім сказав: "Андрію, бачу вашу літературну доріжку – вона аж бринить". Попрощався, та й пішов. А я знову до завпоезії причепився: "То що з моїми віршами?" Він відповів: "Тобі ж сам Андрій Малишко сказав, що і як". Побіг на вулицю – але Малишка там уже не було. За кілька місяців таки підстеріг його біля Будинку письменників. Усього зустрічалися 13 разів.

Коли вчився в будівельному інституті, щось потягнуло в консерваторію. Думав: зайду, пошукаю композитора. Не уявляв, як він мав виглядати. Думав, що ці люди – напівбоги. Піднявся на 4-й поверх і зайшов у 64-й кабінет. Мене зустрів невисокий повненький чоловік в окулярах. Я: "Не підкажете, де тут можна знайти композитора?" Він: "Та я, мабуть, композитор". – "Але мені треба справжній". –"Так я справжній і є". Попросив представитися. Він: "Микола Васильович Дремлюга. Народний артист. Лауреат Шевченківської премії". Я сказав, що про такого не чув. Коли назвав йому своє ім'я, він відповів: "Я теж такого не чув". Із Миколою Васильовичем написали мою першу пісню – "Обеліск". Про розкидані по степах і полях могили невідомих солдатів. Її виконав Юрій Гуляєв.

У студентські роки пішов у будинок побуту "Столичний", щоб із білого фрака вивели пляму. А там черга – зо два десятки людей. Стояти не хотів, бо спека, та ще й мав холостяцькі плани. Бачу, заходить усередину Тарапунька (актор Юрій Тимошенко з дуету "Тарапунька і Штепсель". – Країна). До приймальниці підійшов без черги. Я подався за ним. Звернувся до працівниці: "І в мене прийміть, будь ласка". Вона: "В очередь! Это – Тарапунька. Ему можно". Відповів: "Так он – уходящая звезда, а я – восходящая". Приймальниця розсміялася і взяла мій фрак. Тарапунька нічого не сказав. Лише насуплено глянув на мене.

Під час навчання на четвертому курсі чергова сказала, що мені прийшла телеграма. Із шухляди витягла три бланки. Коли глянув на них, прикинув, скільки відправнику довелося заплатити. Подумав: якийсь багатий чоловік пише. То була телеграма від композитора Костянтина Данькевича. Писав, що прочитав у газеті "Молодь України" мій вірш "Київський вальс". Так йому сподобався, що написав музику. У найближчу суботу запрошує в гості. Костянтин Федорович жив на вулиці Пушкінській. Двері відчинив сивочолий чоловік під два метри зростом. Спитав: "Ви – Андрій Демиденко?" Коли кивнув, він мене обійняв і приставив губи до чола у затяжному поцілунку. Мій ніс втиснувся йому у груди. За кілька секунд відчув, що не вистачає кисню. Пробував відсахнутися, але не міг. Коли Данькевич нарешті відпустив, я спустився на коліна. Він спитав: "Що з вами?" Сказав, що від радості запаморочилося у голові.

До 60-річчя утворення Радянського Союзу нам з Ігорем Шамо замовили кантату "В кожнім серці – голос Батьківщини". Слова написав за два тижні. Приніс Ігореві Наумовичу. Він прочитав і сховав у шухляду. Сказав: "Як дзвонитимуть з Міністерства культури чи радіо, то не кажи, що написав. Відповідай: "Щось виходить, щось – ні". Я музику напишу, але теж так казатиму. Так краще буде". За тиждень почали телефонувати. Відповідав: "Більша частина готова. Але ще немає фіналу". З часом напосідали все сильніше. За три тижні подзвонив Шамо і говорить: "Ну, тепер можна казати, що все готово. А то ще записати не встигнуть". Коли несли пісню до міністра культури, спитав Ігоря Наумовича: "Чого так довго тягнули? Можна ж було одразу її віддати". Він відповів: "Хай не думають, що творчість – діло легке".

Якось з Ігорем Шамо в Республіканському будинку звукозапису записували два твори – хоровий і сольний. За день не вклалися. Керівник будинку сказав: "Завтра записуватимемо Бізе. Покличемо вас, як буде якась дірка". Шамо говорить: "Подумаєш, Бізе. Він – єврей і я – єврей. Тільки він французький, а я – український. Я ж ближче". Всі розсміялися. Директор дозволив записуватися наступного дня.

Із Назарієм Яремчуком товаришували понад 20 років. Про рак він дізнався після народження доньки Марійки. Операцію зробили в Канаді. А востаннє він виступав у Києві на Співочому полі. Після цього сказав: "Андрійку, життя кінчене. Давай вип'ємо". Випили по келиху червоного вина й розцілувалися. Назарій ліг у лікарню. У нього почалися страшні болі. Відмовився приймати наркотики, бо хтось сказав, що після цього у рай не попадеш. Після смерті на його руках було видно сліди від зубів і нігтів. Так намагався заглушити біль.

Із Платоном Майбородою познайомився в студентські роки. Часто бував у нього в гостях. Його дружина оперна співачка Тетяна Винниченко-Майборода пригощала чаєм із коржиками, іноді борщем і варениками – ці страви Платон Іларіонович любив найбільше. Якось попросив його розказати, як створювалася пісня "Мати моя". Він відмахнувся: "Я вже багато разів про це розповідав". Озвалася його матір Одарка Єлисеївна: "Я розкажу, бо то було на моїх очах". Каже: "Тоді Платон і Андрій Малишко жили в одній квартирі. Якось зайшла до них, а вони длубаються на роялі. Сказала: "Що ви, хлопці, про одне і те ж пишете? Ти б, Платошка, краще написав про те, скільки я ночей не доспала, як тебе і твого брата Жору на зорі проводжала, скільки сліз виплакала вам услід". Хлопці перезирнулися. Зачинилися у кімнаті. Вранці не стерпіла – зайшла до них. У кабінеті було страшно накурено. Обидва сиділи за роялем. Побачили мене і закричали: "Мамо, написали про вас пісню!" "Рідну матір" спочатку співав Платон, а потім і Андрій став підспівувати. Коли скінчили, обняли мене. Всі втрьох розплакалися".

З актором Миколою Яковченком познайомився, бо він мешкав в одному під'їзді з моєю майбутньою дружиною. Спочатку лише віталися. Якось він спитав: "А чого ти тут ходиш?" З того часу кілька разів бували в кафе за мій рахунок. Микола Федорович казав: "Андрюха, ти мені нравися". Дружина йому на випивку грошей не давала. Інколи зачиняла двері на замок, щоб на вулицю вийти не міг. Але він знаходив спосіб вирватися з полону. Якось узимку вибіг на вулицю у халаті й капцях на босу ногу. Назустріч йому йде народний артист Євген Пономаренко: драпове пальто, комір із бобра, пижикова шапка. Привітався з Яковченком і поставленим голосом спитав: "Як ся маєте, Миколо Федоровичу? Які думи у вас? Що снилося?" Яковченко від холоду все нижче і нижче присідає до землі. В якийсь момент не витримує: "Добалакаєм лєтом".

Цьогоріч у лютому, коли на Майдані відспівували загиблих під Авдіївкою бійців, до мене підійшли два заступники командирів і четверо бійців. Один сказав: "Пане Андрію, кажуть, ніби країна цінує бійців і пишається ними. Але в нас нікудишнє забезпечення, та й ваш брат пише про нас мало. Якщо і пишуть, то воно неживим виходить – в окопах не почитаєш. Напишіть, щоб воно було чесне, високе і гріло душу. Відказав: "Як Бог пошле, то буду старатися". За місяць зустрілися. Прочитав їм вірш "На передку війни". В очах у хлопців з'явилися сльози. Потиснули руку і сказали: "Ти – наш брат".

×