Ексклюзиви
Четвер, 20 січня 2011 13:15

Попросили міліціонера показати дорогу. Він пригостив нас кавою

Тбілісі - суміш Європи й Азії. Відреставровані будівлі, численні фонтани, лавки, банки, дорогі брендові магазини, аптеки, парфумерія та красиві кафе на головних проспектах маскують бідність бічних дворів та вуличок. Поза проспектом Шота Руставелі та площею Св. Георгія місто вже й не приховує понищених землетрусами будинків. Ці будівлі - з великими тріщинами, стягнуті скобами та підперті металевими палями. Старі вулиці замість бруківки мощені звичайним камінням.

Контрастує з містом розкішна резиденція президента Саакашвілі та нещодавно зведений хай-теківський міст. Резиденція оточена кільцем міліції. Нам заборонили фотографували не лише будівлю, а й прилеглі вулиці.

Ми сподівались побачити в центрі людей із табличками "Сдаю квартиру". Не побачили. І на пошук кімнати витратили 5 годин. Бо не знали про інформаційні центри - невеличкі заклади зі значком "І", які є майже в усіх містах. Там допоможуть із пошуком житла і видадуть карти всіх регіонів Грузії, до того ж українською мовою.

Контрастує з містом розкішна резиденція президента Саакашвілі та нещодавно зведений хай-теківський міст. Резиденція оточена кільцем міліції

Грузини часто облаштовують у домівках хостели - кімнати на кілька ліжок із кухнею, душем, часто й з інтернетом - за 10-25 доларів з людини. За додаткову платню можна отримати хороше харчування за столом разом з усією родиною.

Кафе та ресторанів у Тбілісі небагато. Не обов'язково хороший ресторан розташовано у центрі. Ми знаходили найкращі в дворах, де можна знімати фільми жахів. Далеко не скрізь є меню російською чи англійською. На барі завжди стоїть не включене в меню чудове домашнє вино, в кілька разів дешевше за пляшкове. А грузини частіше п'ють пиво й українську горілку.

Хінкалі - великі пельмені - продаються поштучно. П'яти досить, щоб наїстися. Їх треба взяти за хвостик, відкусити збоку, випити бульйон і доїсти. Хвостики залишають на тарілці. Найсмачніші - тбілісурі - з яловичини із зеленню та спеціями. У більшості закладів до кожної страви безкоштовно приносять таріляку хліба. В усіх кафе дозволяють курити, навіть якщо приміщення лише одне.

На вулицях можна розпивати алкоголь. Якщо не буянити, міліція не турбуватиме.

Якось в одному кафе ми залишилися останніми клієнтами і господар запросив нас на кухню посидіти з ним. Говорив, що Україна й Грузія - схожі країни: "Виноград растёт, арбуз растёт, картошка растёт". Його син похований у Донецьку. Працював на знезараженні Чорнобиля. Заповів поховати там, де живуть його дружина й діти.

Ціни на вина нижчі, ніж в Україні, але вина кращі. Їх виготовляють за старовинною технологією. Роблять глечики з глини, ззовні обмазують спеціальною сумішшю, а зсередини - гарячим бджолиним воском у п'ять шарів, і закопують у землю. Краще це робити влітку, щоб віск плавився на сонці. Від виноградних грон відділяють гребінці й зелені ягоди, давлять сік і заливають із мезгою в глечики. У погребі вино бродить чотири-п'ять тижнів. Коли мезга осідає, вино витягують ослячим міхуром і переливають у такі ж глечики, але чисті. Вино доброджує і його переливають знов. Після кількох таких фільтрацій розливають у пляшки.

Живуть грузини великими сім'ями. Невістку чи зятя приводять у батьківську хату.

Субкультурної молоді немає. Ми не зустріли ні модних зараз емо, ні панків, ні реперів.

До президента ставляться по-різному. Одні незадоволені низькими пенсіями у 45 доларів, безробіттям - молодь після університету йде торгувати. Інші хвалять його за прекрасні дороги, відсутність корупції, відреставровані міста й міліцію. Від часу розвалу Союзу аж до початку правління Саакашвілі світло вмикали на 3 години на день. Навіть у багатоповерхівках грілися буржуйками. На подвір'ях розпалювали вогнища і готували в казанах їжу цілим двором. Підприємства не працювали, скрізь був рекет. Зараз усе працює.

Ми заблукали й попросили міліціонера пояснити дорогу. Він викликав по рації машину й відвіз нас. Дорогою пригостив кавою, подякував, що приїхали до Грузії. Також у міліціонерів можна попросити мобільний подзвонити чи цигарку, якщо закінчаться.

У центрі Тбілісі не видно супермаркетів, зате є купа продуктових крамничок, які відкривають у власних помешканнях. Серед свіжих овочів-фруктів та домашнього вина - багато українських продуктів. Почувши, що ми з України, господарі розцілували нас і налили по гранчаку чачі.

До Казбегі, крайнього кавказького селища біля кордону з Росією, їхали по Воєнно-Грузинській дорозі. Водій завернув у своє рідне село, збіглися люди, він витягував із багажника буханки хліба і пороздавав. Потім повантажив кілька мішків картоплі й ми поїхали далі.

У Казбегі спитали у водія, де можна переночувати. Порадив свою родичку. Поселились у величезній кімнаті. Опалення в будинку не було. Господиня принесла нам по чотири ковдри. Уночі в кімнаті з рота йшла пара. За користування гарячою водою довелося доплатити.

Казбегі (нова назва - Степанцмінда) оточене з усіх боків сніжними піками. Є два кафе та кілька магазинів. Більшість населення - старші люди. Молодь виїздить до Тбілісі. Хати будують із гірського каменю, перекладеного глиною та землею. Ґрунти неродючі. Їздять переважно на "Нивах". На єдиній заправці - лише 93-й бензин, який продають каністрами. Після сьомої вечора вулиці порожні. Можна зустріти тільки поодиноких п'яних та собак.

Поїхали до Кахетії - винного краю. У Телаві підійшли до таксиста, запитали про кімнати чи гостьові будинки. Він замахав руками і закричав, що в Телаві немає жодного готелю, але в нього великий будинок і він прийме нас. Ми спитали про ціну. Чоловік розлютився: "Какой деньги! Гостэм будэш!" Сіли в машину й поїхали. На дзеркальці висів мусульманський місяць і зірка. Азіз - із азербайджанського мусульманського села Караджала, з усіх боків оточеного грузинськими. У дворі нас зустріло півтора десятка людей - вся сім'я Азіза. Нас провели до найкращої кімнати в домі. Жінки метушилися, накривали на стіл, несли шашлик, домашнє вино. Ми витягнули пляшку української горілки. Господарі включили відеокасету з весілля сина. Було 600 гостей, зарізали 200 корів. Процес різання корів - ключовий момент зйомки весілля. Одружуються одразу після школи, в 16 - 17 років. Можна вибрати собі пару лише зі свого села. З навколишніх грузинських - в жодному разі. Чоловіків та жінок на весіллі садять в окремі курені.

Тости проголошує тільки господар, він і вирішує, коли закінчується застілля. Цокаються двічі: під час тосту та коли господар дає добро випити. Всі тости - за злагоду родин. Нас запевнили, що тепер у нас два доми - в Україні та в Караджалі. Сидіти за одним столом - те саме, що породичатися.

Тости проголошує тільки господар, він і вирішує, коли закінчується застілля. Цокаються двічі

Місцеві чоловіки таксують в Телаві та Тбілісі. За тиждень заробляють до 150 доларів. Або їздять до Туреччини збирати чай за 35 доларів на день.

О 10-й вечора господар завершив застілля, нам постелили чисту постіль, принесли кухоль води і поклали спати. Я попросилась вмити лице і почистити зуби. Господиня здивувалася - у них таке не заведено. Ванни немає, тільки баня. Господиня заметушилася, що хлопцям і дівчатам в одній кімнаті спати не можна. Ми запевнили, що все нормально. Вона перевірила, щоб ми лягли на різних ліжках, і заспокоїлася.

Сігнахі - найкрасивіше місто Кахетії. Мальовничі бруковані вулички, церкви, фортеці. Місто нещодавно відреставроване. Ми прибули після дощу. Був густий туман, за 3 метри нічого не видно. Маршрутчик не сказав, що не доїжджає до міста, і нам довелося 5 кілометрів іти трасою. По дорозі зупинилась машина - водій був схожий на маніяка з трилерів про серійних убивць. Лисий, із сивою попівською бородою і блискучими очима. Спитав, чи потрібне нам житло. Американець Майк багато років їздив до Грузії, а потім продав коров'ячу ферму в Айові й перебрався до Сігнахі. Звів будинок, у якому влаштував хостел "Тура". Тури - це місцеві койоти. Вечорами чути, як вони завивають. Ми сіли в машину і за п'ять хвилин були на місці. Великий будинок на горі з одного боку дивився на Алазанську долину, з іншого - на гори Дагестану. Майк розпалив камін. Сказав: якщо заправлятимемо йому машину, він возитиме нас куди захочемо і покаже найцікавіші місця.

Приїхали до Ахалцихе, а звідти вирушили до Вардзіа - ще донедавна діючого печерного монастиря. Поселилися на окраїні села Тмогві в Серго та Марини. Їхній дім - в гірській ущелині, біля річки. Мають 46 корів. На п'ять весняних і літніх місяців наймають жінку, яка їх доїть. Марина донесхочу нагодувала нас і постелила мереживну пахучу постіль. Зранку ми пішки через гори вирушили до Вардзіа. Серго пояснив дорогу і сказав, що за дві години нешвидкого ходу прийдемо до монастиря. Через три години ми зрозуміли, що переплутали стежки. Зустріли пастуха. Він зіскочив із коня, розпустив корів пастися і заходився нас розпитувати. Каже: "Я по вас бачу, ви сьогодні не снідали". Дістав із сумки хліб, сир, хурму, солодощі. Павле Берідзе 72 роки, а на вигляд - не більше 55. Все життя працював у селі, не спав довго, не курив, їв продукти, вирощені власноруч. Має чотири доньки і два сина, 16 онуків.

Кобулеті - спокійне приморське містечко. Коли закінчується сезон, усі готелі та ресторани затягують ролокасетами, життя завмирає. Наші друзі відпочивали там улітку і поділилися телефоном господарів. Ми поселились біля моря. За три дні не взяли з нас ні копійки: "Ви приїхали не в сезон, то живіть, скільки захочете".

Біля Батумі поїхали до фортеці Гоніо - місце поховання апостола Матвія. Де в межах цитаделі поховано апостола - достеменно невідомо, але стоїть символічна могила-хрест. Від самої фортеці залишився лише мур. Біля нього - мандариновий сад. Крім нас, були тільки двоє охоронців напідпитку. Показали нам могилу, а потім запропонували випити з ними чачі. Коли ми відмовилися, сказали: "Хоч мандаринів нарвіть". Запросили перед відльотом в Україну приходити з великими сумками - набрати фруктів для всієї сім'ї.

Зараз ви читаєте новину «Попросили міліціонера показати дорогу. Він пригостив нас кавою». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1247
Голосування Скільки часу Олексій Михайличенко протримається на посаді головного тренера київського "Динамо"?
  • 1) до зими
  • 2) до літа
  • 3) два роки
  • 4) повністю відпрацює трирічний контракт
Переглянути
Погода