Після вистави артисти погано сплять
Тато 1942 року з родиною переїхав до Маньчжурії. Добре жилося, але 1945-го він втратив батьків і молодшого брата. Що з ними сталося – не розказував. Йому вдалося повернутися в Японію до родичів. У 7 років він подивився фільм "Червоні черевички" і закохався в балет. Згодом сказав дядькові, що хоче цим займатися, а той відповів: "У країні їсти нічого, а ти танцюватимеш?" Тато у 17 років пішов із дому, підробляв, щоб танцювати. На одному з концертів познайомилися з мамою. Вона займалася в балерини Суламіф Месерер. Зійшлися, бо мали спільну мрію. Коли одружилися, створили балетну школу "Терада".
1974 року в Японію приїхав на гастролі Київський театр опери та балету. Мої батьки закохалися в український балет. Тато через рік прибув до Києва, не знаючи мови, не маючи знайомих. Йому пощастило зустрітися з головним балетмейстером театру Робертом Клявіним і художнім керівником хореографічного училища Галиною Кириловою. За два роки балетна школа "Терада" і київське хореографічне училище підписали договір про співпрацю. Відтоді раз на рік київські діти їдуть у Японію, а японські – сюди.
1986-го в Японію приїхав міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе. Урядові делегації обов'язково відвідували Кіото – культурний центр країни. Мого батька запросили на вечерю. Запропонували відправити мене на навчання до Радянського Союзу. Батько погодився.
За тиждень мене покликали в посольство СРСР у Токіо. Приїхав туди з мамою. "Ми візьмемо вашого сина на бюджет, але він має вчитися, одягатися і жити, як радянська дитина". Потім говорили зі мною окремо: "Радянський Союз – це найкраща країна у світі, в нас найкраща освіта". Я повірив.
До Києва приїхав 11-річним. Дорогою з Борисполя вразили дерева з жовто-гарячим листям. Раніше такого не бачив, в Японії листя червоніє.
Батько перед від'їздом заспокоював: "Про тебе подбають, не бійся". Жив у гуртожитку при училищі. В кімнаті стояла одна велика шафа й 11 ліжок. Був у шоці від умов. Але до Радянського Союзу мене проводжала вся країна. Якби повернувся, зганьбив би родину.
Отримував велику стипендію – 80 рублів. Її платили лише іноземцям. Два роки з педагогом індивідуально вивчав російську мову. Діти, які зі мною вчилися, раніше ніколи не бачили японця. Думали, що я китаєць, монгол чи в'єтнамець. Питали: "Як ти сюди потрапив?"
В училищі не було гарячої води. Дотепер пам'ятаю глевку вівсяну кашу – ложку встромиш, вона й стоїть. Меню роками не змінювали. З українською кухнею був знайомий ще в Кіото. З 1960-х там працює ресторан "Київ". Його відкрив японець, який дружив з українцями в Сибіру. Вони навчили його готувати.
Скучав за батьками. Плакав, але терпів. Мамі писав тільки про хороше. У мене була ціль – достойно закінчити училище. Я став першим і останнім японцем, який провчився вісім років на держбюджеті.
Дзвонити батькам не міг, ми листувалися. Лист ішов два тижні. Іноді не доходив.
Російську мову вивчив швидко, бо виходу не було. Був єдиним японцем у Києві, посольство було лише в Москві. За два місяці добре розумів мову, через п'ять – говорив. Українську знаю погано. Мали один урок на тиждень.
Я народився в один день із Леніним – 22 квітня. Якось мав вивчити напам'ять сторінку тексту про вождя і розповісти на лінійці. Я тоді ледве читав. Учив два тижні. Коли розповідав, усі падали зі сміху.
Завжди хотів бути кращим. Що важче було займатися, то цікавіше, бо мав до чого прагнути. Якщо не виходили вправи, приходив увечері в хореографічний зал і займався, поки мене не виганяли прибиральниці.
Після закінчення училища мріяв працювати в Київському оперному театрі. Туди важко було потрапити. Але мене взяли, бо був кращим випускником 1995 року.
У театрі платили 40–50 доларів. Рятували гастролі – за тиждень міг заробити трирічну зарплатню. В Японії прийнято підтримувати дітей до 20 років. Але я ніколи не просив допомоги в батьків.
Коли танцював у виставі, шкірою відчував, як за лаштунками чекають, коли впаду. Або навмисно починали голосно говорити. Якщо таке роблять, значить, бояться.
Після спектаклю артисти відчувають порожнечу. Погано сплять через надлишок адреналіну. Буває сумно. На сцені проживають інше життя. А коли знімають грим, повертаються у реальність, не таку цікаву.
Мене називають НОбу. Ім'я Нобухіро дав священик. Воно складається з двох ієрогліфів, може писатися по-різному. У мене були проблеми в школі – не міг знайти спільної мови з однокласниками. Мені хотілося грати у футбол, бейсбол, а батьки не давали. Коли мені було 10 років, священик змінив перший ієрогліф в імені, і життя круто перевернулося. Якось одразу все склалося – потоваришував із хлопцями, і залюбки ходив на балет. Знайшов баланс.
Поки танцюєш, є все: п'ятизірковий готель, лімузин, гроші. А потім, коли йдеш зі сцени, в один момент усе зникає. Я з 28 років почав готуватися до того, що маю йти на пенсію.
Балет – це дисципліна. Щоб зберегти фігуру, треба менше їсти і продовжувати займатися.
Балет калічить. У чоловіків спина "летить", бо стрибаємо, носимо партнерок на руках. Але, якщо отримуєш задоволення від болю, процес піде. Під час навчання нас примушували робити вправи попри біль і сльози. Тепер цього не роблять, бо тільки щось станеться – одразу до суду. Днями приходили батьки однієї дівчинки. Пояснив, що їй не варто займатися балетом, бо в неї немає даних. Батько подав на училище позов. Перед вступом я сказав: "Якщо за рік будуть успіхи, то залишишся". Та за цей час вона зробила два кроки назад, бо їй нецікаво.
Сім років працюю художнім керівником Київського хореографічного училища. Два роки ходив у Міністерство культури, просив підтримки. Пояснював: без нашого училища балет в Україні зникне. Результат – нуль. Але на 1 вересня щороку приходить міністр: "Ви гордість нації". Завдяки друзям-бізнесменам зробив душові, поставив нові вікна.
У двох маленьких танцювальних залах училища залишив дерев'яну підлогу. Коли заходжу туди, відчуваю запах, що й у дитинстві. Поринаю у спогади. Коли стомлююся, зайду туди, посиджу, подихаю тим повітрям, і втома зникає.
У балетному світі важко влаштуватися на хорошу роботу. Чотири роки витратив на те, щоб розказати світові про високий рівень підготовки в Київському хореографічному училищі. Тепер інші балетні школи просять про співпрацю. Відповідаю: "Дзвоніть за півроку, бо щільний графік". Нещодавно телефонували з Єгипту: "Приїдьте, будь ласка, прийміть у нас державний іспит".
У нас працює найкращий танцюрист століття Володимир Малахов. Його вважають чи не найдорожчим артистом у світі. Він родом із Кривого Рогу на Дніпропетровщині. Зустрівся з ним у Японії: "Із задоволенням приїжджатиму в Україну, я народився там, але ще нічого для неї не зробив". Тепер мене європейські, американські, японські колеги питають: "Звідки в тебе гроші на Малахова? Ти ж кажеш, що навіть на опалення немає".
За 32 роки українці стали для мене ближчими за японців. Буваю на батьківщині чотири місяці на рік – даю уроки, працюю в журі конкурсів восьми країн світу. У Токіо не можу перебувати більш як тиждень. Багато людей, хмарочоси – це давить на мене. А от у Кіото немає жодної висотки. Місто охороняють від новітніх забудов. Там 15 храмів під охороною ЮНЕСКО. Більшість заможних людей живуть саме там.
Японці питущі. Саке – це насправді рисове вино, має 12 градусів. Його можна випити багато. Для японця смертельна доза – 250 грамів горілки.
Я повернуся в Японію. Жителі Кіото народжуються і помирають там. Але в Україні мені треба доробити те, що почав. Хочу свою справу комусь передати, та поки що нікому.
Моя дружина – українка. На сім років молодша. Познайомилися в оперному театрі. Весілля справляли і в Києві, і в Кіото. В Японії на церемонії був мер міста й імператорська сім'я.
В Японії життя дорожче, ніж в Україні, але дешевше, ніж у Європі й Америці. Найсмачніші овочі, фрукти, чай, солодощі – в Кіото. Кілограм помідорів, вирощених там, коштує 2,5 долара, а в Токіо – 1. Віскі, пиво мають особливий смак, бо виготовляють їх на джерельній воді. Одяг і взуття купляю в Японії – тут не можу підібрати, бо маємо іншу будову тіла. Навіть балетки привіз звідти, бо європейська нога – вузька й довга, а в мене пальці короткі, а нога широка.
З однокласниками дотепер дружимо. В Україні із 38 залишилися троє, інші працюють по світу. Три роки тому влаштували зустріч випускників. Нас було восьмеро. Святкували в ресторані. Опівночі збиралися розходитися. Хтось сказав: "Ні, поїхали в школу". Сиділи в моєму кабінеті до четвертої ранку.
4 
35413
Коментарі