Марія Хованець три роки була медсестрою в Українській повстанській армії
У підпілля ще школяркою втягнули сестра з братом. Після школи місяць ходила в сусіднє село на підпільні медичні курси. Було там нас шестеро дівчат із різних сіл. Викладали два лікарі. Вчили зупиняти кровотечі, обробляти рани, робити перев'язки й уколи. Потім була на медсестринських курсах. Там учили лікувати ще й внутрішні хвороби. Влаштували нам і військовий вишкіл. На іспиті кидали гранати і стріляли з автомата. Потім складала присягу на галявині перед проводом. Ми, дівчата, на церемонію позичили у селянок вишиті блузки й чорні спідниці. Був синьо-жовтий прапор, стіл зі скатертиною. Дали мені псевдо "Марійка", пістолет – маузер. Ховала його в косах.
Сестра Стефа за німців була секретаркою у райсоюзі. Одночасно працювала з підпіллям. Хлопці приходили до неї вночі. Закривала вікна веретами і друкувала до ранку. А як прийшли більшовики у березні 1944-го, люди на роботі сказали, щоб тікала. Зібрала манатки. Взяла мене. Подалися із села через цвинтар. Перейшли в підпілля.
У сотні "Гайдамаки" було четверо дівчат: ми з сестрою і ще двоє – розвідниця й зв'язкова. Дисципліна була сувора. Повстанці крутили романи переважно із сільськими дівчатами. У формі вони були дуже гарні. Особливо, як мали на грудях далековид (бінокль. – Країна). До мене сільські хлопці не залицялися. Боялися повстанців.
Наказали піти у село Хохонів Галицького району, де у криївці перебували троє повстанців. Приходжу. Один – єдиний син священика – лежить: красивий, кучерявий, сині очі. Йому всю нижню частину тіла посікла автоматна черга. Каже: "Марічко, бери наган і добий мене". "Я цього ніколи не зроблю. Вмирай своєю смертю", – відповіла. Він досі стоїть перед очима.
У селі Загір'я Рогатинського району почалася облава. В одній із хат лежав поранений повстанець, якого я виходжувала. Пов'язали його хусткою, бороду засипали борошном. Поставили біля нього півлітровий горнець квашеного борщу. З жінками посідали на призьбі, собі теж борщу взяли. На подвір'я прийшли облавники. Одна жінка вдала, що в неї стався напад: махала руками й ногами, плювала тим борщем, наче кров'ю. Солдат спитав: "Що, подихає?" Інший до нього: "Пішли. Ну їх із тими бандерами, всі доходяги".
Повстанцям помагали бурштинські лікарі. Був такий Семен Цукер – головний лікар районної лікарні. Хлопці їхали за ним фірою, забирали до тяжкопоранених повстанців у ліс. Робив їм операції. Потім його засудили на п'ять років. Був ще доктор "Кац" у сотні "Гайдамаки". Де зник – невідомо.
Квартирувала раз у селі Дитятин. Прибігає мати однієї підпільниці: "Марічко, ходи, я тебе прошу, бо моя Явдоня буде родити". Чоловік вагітної Левко не схотів, аби я приймала пологи. Запряг коней і поїхав по нанашку (акушерку. – Країна). Доки їздив, донька народилася. Нанашка була нівроку: у двері не влазила, проходила боком. Побачила, що дитина вже сповита, біля матері спить. Зміряла мене з ніг до голови. Чоловік кинув шапку і батіг на підлогу від радості.
У повстанців множилися воші – білі, великі. Якось прийшла до однієї хати, скинула сорочку і кинула в піч. Вона аж тріщала – то воші лускали. А ще мали коросту. То хлопці робили мазь: макогоном розтирали синій камінь, масло і порох так, щоб не було грудочок. Як грудочка попадала в рану, то сильно пекло. Якось у селі Яблунів тільки намазалися всі тією маззю, як люди повідомили про облаву. Тікали далеко в поле, між кукурудзу, бо мазь смерділа страшно.
Повстанці були білі на лиці, бо весь час проводили у криївках і лісах. А селяни – засмаглі, адже працювали в полі. Одного разу треба було вийти з обложеного села. Мені вдягнули старенький фартушок, дали перевесла, граблі, лице засипали попелом. Супроводжувала жінка з села. Вдвох вели корову на шнурку. Проходимо повз кулеметника: "Куда?" – питає. "Ти не видиш, що корова б'є?" – відповідає йому жінка. А корові на рогах зав'язали торбу – ніби, щоб не билася. А насправді, сховали там ліки для повстанців.
Прийшла до поранених у ліс. Кричу гасло: "Козю! Козю!" Виходить повстанець: "Ходи, кізочко, ходи". Хто спав, хто автомати чистив, хто онучі сушив. Показали двох поранених, яких вже мухи обсіли. Рани промила, йодом помастила, перев'язала. Голову одному під наркозом обробляла. Тиждень виходжувала. Коли мала йти, один із них – гуцул "Гайворон" – покликав: "Так мене серце за вас болить! Дайте слово, що будете мене чекати".
Бували дні, що за день мусила міняти по три-чотири квартири. Інколи доводилося ночувати в лісі під корчем чи в бульбі між рядами. А раз у кукурудзяному полі вся боївка СБ (служба безпеки. – Країна) лежала. Бачимо, йдуть півтора десятка енкаведистів. Причаїлися. Вони нас не побачили.
Керівництво ОУН наказало моєму братові йти у службу безпеки. Послали в одне село, де треба було знищити родину. На п'єцу сидів хлопчина і дуже плакав. Брат сказав: "Не робитиму цього. Як можна вішати чоловіка, коли його діти плачуть?" Потім у Норильську на нарах брат зустрів того хлопчину. Той його пізнав. Дякував і цілував.
У Яблуневі сім'я Круциків була у сотні "Гайдамаки". Коли вийшли з підпілля, почали видавати людей. Батько і син Круцики у формі НКВД ходили на облави. "Щур" як почув про це – три рази до столу головою бив. Картав себе, що упустив їх.
Був у Кінашеві хлопець Федько на псевдо "Шурік": маленького зросту, кучерявий. Співпрацював зі службою безпеки ОУН. Йому доручили вбити одного енкаведиста. Справився. Його знайшли і арештували. У таборі був перукарем.
Захотіла побачити маму. Дали трьох охоронців. Пішла вночі до мого шваґра Федора: був комуністом, а його рідний брат воював в УПА. Постукала у вікно. Вийшли мама і сестра. Як побачили, що я з військовими, налякалися: не знали – чи то УПА, чи НКВС. Шваґер затремтів. Один охоронець сів біля нього на ліжко, другий – на крісло. Сказали: "Вуйку, вам волос не впаде з голови. Дуже вдячні, що Марійчину маму тримаєте". Дали на дорогу солонину і буханку хліба. Як поверталися назад, зайшли на цвинтар. Провідала могилу тата.
Відзначали всі релігійні свята. Нам приносили їсти в ліс, а як було спокійно – самі ходили по хатах. На Великдень люди із села Скоморохи принесли нам свячене і компот. На траві розклали: "Христос Воскрес!" і поблагословили одні одних. На різдвяні свята запросили до одної хати в селі Библо. Там була засідка. Ледве втекли.
1945 року у селі Загір'я на Зелені свята було посвячення символічної могили загиблим за волю України. Два повстанці тримали березовий хрест. "Щур" мені сказав виступити. Написала вірш. Прочитала. Всі плескали в долоні і кричали: "Слава Україні!"
Дівчата-повстанки ніколи не користувалися косметикою. Одним милом милися, та й то – коли було. Вбиралися, як селянки. Штанів не носили.
Під час облави в селі Кукільники була я з однією розвідницею. Господар завів нас до стайні, кинув шість снопів. Сказав: "Як будуть іти до нас, то я стану рубати дрова, а ви починайте молотити". Прийшов офіцер, а ми молотимо. Кажемо: "То на контингент для держави". Він: "Молодцы, Родине надо помогать!".
У серпні 1946-го прийшла зранку до сестри: "Приснилися повстанці у чорному вбранні. І ти – у чорній хустці". "То мене вб'ють", – відповіла Стефа. Пополудні вона пішла на зв'язок. У руки взяла когута, щоб її пізнали. Тільки прийшла на домовлене місце, як їй: "Руки вверх!". Один вистрелив їй у ногу, а вона прострілила йому голову. Автоматом пересікли їй груди. Я сиділа в лісі й чула ті постріли. Кинули тіло Стефи на фіру, прикрили соломою й повезли в Більшівці. Виставили під будинок МДБ (міністерство державної безпеки. – Країна) з тілами двох убитих повстанців. Чекали, що приїду на впізнання. Не йшла, бо "Щур" не дозволив. Досі не знаю, де її тіло кинули.
"Дуб" 1946-го загинув у криївці. Того ж року застрілився підрайонний провідник "Богун". У нього залишилися сини: 2 і 4 роки. Жінка мусила з ними по селах ховатися. А "Вихора" видала його дівчина. Він ішов до неї на зустріч і потрапив у засідку. Пустив собі кулю, щоб не здатися.
Хибень Іван видав мене і дві криївки. Мала з ним очну ставку на слідстві. Після того СБ наказала дівчатам у селі влаштувати вечорниці, щоб його схопити. Прийшли четверо повстанців і забрали Івана. В село приїхали військові. Всіх допитували, але нічого не могли з'ясувати. Через місяць одна жінка із села побачила в корчах руку і синій ґудзик на сорочці. Вночі Івана відкопала його матір. Склала ті кавалки в мішок і понесла на цвинтар. А на ранок люди до неї: "Ганько, йди, бо твого Івана пси порозтягали". Наступної ночі викопала глибоку яму.
Прокурор обіцяв навчання в медінституті й місце в гуртожитку, якщо признаюся. Не сказала нічого. Наші за це вбили б.
Як мене арештували, до мами прийшов чоловік на псевдо "Кодіяр" і каже: "Дайте 10 тисяч рублів, я вашу Марійку витягну". Спочатку він був у сотні "Гайдамаки", потім працював із владою. Зведена сестра продала корову, мати – останні чоботи і все, що мала. На суді прокурор просив 15 років каторжних робіт. Дали менше. Прийшов шваґер до мами й каже: "Ну що? Заплатили 10 тисяч рублів, то їй дали 10 років".
4 
35413
Коментарі